Добавить в избранное
Новости
Построение бизнеса
Процессный подход
ISO 9001
Определение процессов
Улучшение процессов
Реинжениринг бизнес-процессов
Определение функций на базе процессов
Activity-Based Costing
Activity Based Management
Activity-Based Budgeting
Business Unit Management
Balanced Scorecard
Value Based Management
 
Бизнес-процессы
 Управление бизнесом
 Управление проектами
 Управление финансами
 Маркетинг
 R&D
 Производство
 Логистика
 Продажа
 HR
Forum
Ссылки
О проекте
HR
Управление персоналом

Книги

Тема 12 Регулювання зайнятості населення

1.     Поняття, форми та види зайнятості населення.

2.     Державне регулювання зайнятості населення в Україні.

3.     Сутність, форми та види безробіття.

4.     Соціальне страхування на випадок безробіття.

1.Поняття, форми  та види зайнятості населення.

Зайнятість характеризується як соціально-економічне явище, яке відображає раціональне використання ресурсів праці, задоволення потреб економіки в робочій силі, забезпечення належного рівня життя зайнятого населення, задоволення потреб працівників у підвищенні професійного рівня, у всебічному розвитку особистості.

Зайнятість – трудова діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило,  приносить заробіток (трудовий доход).

Під зайнятістю як економічною категорією розуміють сукупність соціально-економічних відносин у суспільстві, які забезпечують можливості прикладання праці в різних сферах господарської діяльності, і виконують функції, пов'язані з відтворенням робочої сили на  всіх рівнях організації суспільної праці і виробництва.

Форми зайнятості:

·        ·        за способом участі працівника у суспільній праці:

-         -         зайнятість за наймом,

-         -         самозайнятість (підприємництво),

·        ·        за формами власності підприємства:

-         -         зайнятість на державних підприємствах,

-         -         зайнятість на колективних підприємствах,

-         -         зайнятість на приватних підприємствах,

·        ·        за офіційністю працевлаштування:

-         -         формальна зайнятість (законно зареєстрована в офіційній економіці),

-         -         неформальна зайнятість (незареєстрована в офіційній економіці),

·        ·        за формами організації:

-         -         стандартна зайнятість (стаціонарність робочого місця),

-         -         нестандартна зайнятість (неповна норма робочого часу),

·        ·        за мірою охоплення економічно активного населення:

-         -         повна зайнятість,

-         -         неповна зайнятість (нестача робочих місць, вимушена зайнятість неповний робочий день).

Види зайнятості:

·        ·        повна зайнятість – достатність робочих місць для всіх бажаючих працювати,

·        ·        продуктивна зайнятість – економічно доцільна, вигідна зайнятість – отримання прибутку від найманої праці,

·        ·        раціональна зайнятість – економічно та соціально доцільна зайнятість – суспільна корисність результатів праці, відповідність робіт і працівників,

·        ·        ефективна зайнятість – повна зайнятість, що відповідає вимогам раціональності.

Останнім часом все більшого розповсюдження набувають гнучкі і нестандартні форми зайнятості, гнучкі графіки робочого часу. Використовуються три форми гнучкості — гнучкість робочого часу, гнучкість зайнятості і гнучкість винагороди. До осіб, що використовують гнучку форму зайнятості відносять: надомників, працівників за викликом, тимчасових працівників, контрактників тощо.

До зайнятого населення, згідно з  Законом „Про зайнятість населення” в Україні відносять:

§        §        працівників, що працюють за наймом на всіх підприємствах незалежно від форм власності і господарювання;

§        §        громадян, які самостійно забезпечують себе роботою (підприємців, фермерів, осіб, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю, осіб творчої праці тощо);

§        §        обраних, призначених на оплачувані посади в органи державної влади, управління або в громадські організації;

§        §        громадян, які проходять службу у збройних силах, внутрішніх військах, органах національної безпеки і внутрішніх справ;

§        §        осіб, що проходять професійну підготовку з відривом від виробництва;

§        §        працюючих громадян держав, які тимчасово знаходяться в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

2. Державне регулювання зайнятості населення в Україні.

Ринок праці у сфері зайнятості не може бути саморегулюючою системою. Більш повна і ефективна зайнятість досягається завдяки її державному регулюванню. Зайнятість тут повинна розглядатися як один із головних орієнтирів розвитку економічної системи, який визначає перегрупування фінансових, матеріальних і трудових ресурсів в економіці, пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку, розміщення продуктивних сил, шляху підвищення якості і рівня життя.

Метою державної політики зайнятості в Україні є створення умов для повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості та зменшення безробіття.  

Державна політика зайнятості населення в Україні базується на таких принципах:

§        §        забезпечення рівних можливостей усім громадянам в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки;

§        §        сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць;

§        §        координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами соціально-економічної політики;

§        §        забезпечення контролю профспілок, спілок підприємців, власників підприємств за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

§        §        міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення.

Політика зайнятості здійснюється на  макрорівні (загальнодержавний) і мікрорівні (регіональний і локальний), перший з яких є визначальним.

Відносини у сфері зайнятості регулюються Конституцією України, законом України „Про зайнятість населення”, законом України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”.

Державні гарантії зайнятості населення в Україні:

§        §        добровільність праці і вибору виду діяльності;

§        §        захист від необґрунтованої відмови в прийомі на роботу і незаконного звільнення з роботи;

§        §        безкоштовне сприяння в підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до професійної підготовки, освіти, особистих і суспільних потреб;

§        §        виплата вихідної допомоги і збереження середнього заробітку на період працевлаштування працівникам, які втратили постійне місце роботи;

§        §        безкоштовне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка в навчальних закладах;

§        §        виплати безробітним допомоги по безробіттю у встановленому порядку.

Крім того, Законом України „Про зайнятість населення” передбачені додаткові гарантії щодо працевлаштування працездатним громадянам, які потребують соціального захисту, зокрема:

§        §        жінкам, які мають дітей віком до 6 років;

§        §        одиноким матерям з дітьми до 14 років;

§        §        молоді, яка закінчила навчання;

§        §        особам передпенсійного віку;

§        §        особам, звільненим після відбуття покарання.

Для їх працевлаштування місцеві органи, адміністрації бронюють на підприємствах всіх форм власності з чисельністю понад 20 осіб близько 5% робочих місць за робітничими професіями, в тому числі з гнучкими формами зайнятості.

Важливим провідником державної політики на ринку праці є Державна служба зайнятості. Послуги, пов'язані із зайнятістю населення, надаються державною службою зайнятості безкоштовно. При цьому вона не вирішує питань про ціну робочої сили.

Головні завдання державної служби зайнятості в Україні:

§        §        аналіз і прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку праці;

§        §        консультування громадян і власників підприємств, організацій, установ про можливість отримання роботи і забезпечення робочою силою;          

§        §        облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються в питаннях працевлаштування;

§        §        допомога громадянам у підборі підходящої роботи, а роботодавцям в підборі необхідних працівників;   

§        §        організація професійної підготовки і перепідготовки громадян, які лишилися без роботи;

§        §        надання послуг відносно працевлаштування і профорієнтації незайнятого населення;

§        §        реєстрація безробітних і надання їм в межах своєї компетенції допомоги, в тому числі і матеріальної;

§        §        участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості і заходів щодо соціального захисту різних верств населення від безробіття.

Головні функції служби зайнятості:

·        ·        аналіз ринку праці та інформування про його стан;

·        ·        трудове посередництво і сприяння роботодавцям у забезпеченні підприємств робочою силою, а громадянам — в одержанні роботи;

·        ·        регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також сприяння зайнятості;

·        ·        допомога безробітним, яка включає в себе як попередні функції, так і матеріальну підтримку на період безробіття;

·        ·        безпосередня участь у реалізації державної політики зайнятості тощо.

Державна служба зайнятості складається з Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України,  центру зайнятості Автономної  Республіки  Крим, обласних,   Київського  та  Севастопольського  міських,  районних, міськрайонних,  міських і районних у  містах  центрів  зайнятості, центрів  організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення.

До складу державної служби зайнятості входять також навчальні заклади    професійної    підготовки    незайнятого     населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро  зайнятості,  центри  реабілітації  населення,  підприємства, установи і організації, підпорядковані службі зайнятості.

Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається реалізація активних та пасивних заходів регулювання зайнятості.

До активних заходів належать:

·        ·        створення додаткових і нових робочих місць шляхом рест­руктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестуван­ня та для самозайнятості населення;

·        ·        профорієнтація, підготовка й перепідготовка персоналу;

·        ·        організація громадських робіт;

·        ·        посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;

·        ·        розвиток служби зайнятості тощо.

До пасивних заходів належать: виплата допомоги у зв'язку з безробіттям і надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.

З метою реалізації державної політики зайнятості Кабінет Мініс­трів України розробляє, а Верховна Рада України затверджує дер­жавну програму зайнятості населення. Державна програма зайня­тості населення розробляється на підставі основних прогнозних па­раметрів соціально-економічного розвитку України, державних, галузевих та регіональних програм у частині їх впливу на сферу зай­нятості. У державній програмі зайнятості населення визначаються пріоритети у сфері зайнятості, механізми їх реалізації, джерела фінансового забезпечення її виконання, прогнозні загальнодержавні й територіальні показники зайнятості та безробіття. Реалізація дер­жавної програми зайнятості населення здійснюється шляхом вико­нання планів дій та заходів щодо сприяння зайнятості населення, які розробляються з урахуванням основних показників ринку праці Міністерством праці та соціальної політики за участю інших цент­ральних і місцевих органів виконавчої влади.

Територіальні та місцеві програми зайнятості населення є меха­нізмом реалізації державної програми зайнятості населення в регіонах і складовими програм їх соціально-економічного розвитку. У терито­ріальних та місцевих програмах зайнятості населення визначаються основні показники ринку праці та заходи, спрямовані на збалансуван­ня попиту і пропозиції робочої сили на територіальних ринках праці, соціального захисту безробітних, забезпечення додаткових гарантій зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на однакових умовах конкурувати на ринку праці.

3. Сутність, форми, види безробіття.

Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, за якою частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вони здатні виконувати, що обумовлено переважанням пропозиції робочої сили над її попитом на ринку праці.

За методикою МОП безробітні -  це особи у віці 15-70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості), які задовольняють одночасно трьом умовам: не мають роботи (прибуткового заняття), шукають роботу або намагаються організувати власну справу, готові приступити до роботи протягом наступних 2-х тижнів.

Згідно закону України “Про зайнятість населення” безробітні – громадяни працездатного віку, які не мають роботи і заробітку, зареєстровані в органах служби зайнятості, шукають роботу і готові до неї приступити.

Не визнаються безробітними громадяни:

§        §        віком до 16 років, за винятком тих, які працювали  і  були вивільнені у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, реорганізацією,  перепрофілюванням  і  ліквідацією   підприємства, установи і організації або скороченням чисельності (штату);

§        §        які  вперше  шукають  роботу  і не  мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл,  у разі відмови їх від проходження  професійної  підготовки  або  від оплачуваної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру, яка не потребує  професійної  підготовки; 

§        §        які відмовились від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості; 

§        §        які мають право  на  пенсію  відповідно  до  законодавства України.

Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором працюючою населення, а з іншого - великим суспільним злом. Всі економічно розвинуті країни прикладають багато зусиль для подолання безробіття, але жодній з них ще не вдавалося ліквідувати його повністю.

Для громадян, які втратили роботу і заробіток (трудовий доход),  підходящою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника  і  надається  в тій же  місцевості,  де  він  проживає.  Заробітна  плата  повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня, що склався в  галузі  відповідної області  за  минулий  місяць.

При пропонуванні підходящої роботи враховується стаж роботи громадянина  за  спеціальністю,  його  попередня  діяльність, вік, досвід,  становище  на ринку праці, тривалість періоду безробіття.

Для громадян,  які  вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності),  підходящою  вважається  робота,   яка   потребує попередньої   професійної   підготовки,   або   оплачувана  робота (включаючи  роботу  тимчасового  характеру),   яка   не   потребує професійної  підготовки,  а  для громадян,  які  бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, - робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації,  а в разі неможливості її надання -  інша оплачувана  робота  за   спорідненою   професією  (спеціальністю). Для громадян,  які працювали не за професією  (спеціальністю) понад  шість  місяців,  підходящою  вважається  робота,  яку  вони виконували  за  останнім  місцем  роботи,  а  робота  за  основною професією  (спеціальністю) може бути   підходящою за умови попередньої перепідготовки чи підвищення   кваліфікації з урахуванням  потреб  ринку  праці  у цій професії (спеціальності).

У  разі  неможливості  надання   громадянинові  роботи  за професією  (спеціальністю) протягом шести місяців безробіття підходящою вважається   робота, яка потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей,  здоров'я громадянина і колишнього досвіду, доступних для нього видів навчання та потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).

Розрізняють такі форми безробіття:

·        ·        за повнотою обліку безробітних:

-         -         офіційне безробіття (зареєстроване державною службою зайнятості),

-         -         реальне (виявлене в результаті обстежень економічної активності населення).

·        ·        за характером прояву:

-         -         відкрите безробіття,

-         -         приховане безробіття,

-         -         зайнятість на приватних підприємствах,

·        ·        за поширеністю:

-         -         загальне (охоплює всю країну),

-         -         галузеве (стосується певного виду діяльності),

-         -         регіональне (стосується окремого регіону),

·        ·        за соціально-професійним складом безробітних:

-         -         професійне безробіття (за певною професією),

-         -         етнічне безробіття (серед представників певної етнічної групи),

-         -         молодіжне безробіття (серед громадян віком від 15 до 28 років),

-         -         жіноче безробіття,

-         -         безробіття серед вразливих груп населення (інвалідів, громадян передпенсійного віку, багатодітних матерів).

Види безробіття

-         -         структурне безробіття (виникає внаслідок невідповідності структури попиту і пропозиції за професіями і видами робіт),

-         -         фрикційне безробіття (виникає внаслідок розриву в часі між звільненням з роботи одних працівників і заміщенням вакантних посад іншими працівниками),

-         -         циклічне безробіття (зумовлене кількісною нестачею робочих місць для всіх бажаючих працювати у зв’язку з кризовою фазою економічного циклу),

-         -         сезонне безробіття (викликане тимчасовим характером виконання робіт та функціонування підприємств),

-         -         приховане безробіття (виникає через спад виробництва та неадекватне йому скорочення зайнятості),

-         -         часткове безробіття (виникає в результаті зменшення попиту на продукцію підприємства).

Показники зайнятості та безробіття

Абсолютні:

1)    1)    чисельність економічно активного населення,

2)    2)    чисельність зайнятих,

3)    3)    чисельність безробітних.

Відносні:

1)     1)     рівень економічної активності населення – відношення чисельності економічно активного населення до загальної чисельності населення віком 15-70 років,

2)     2)     рівень зайнятості – відношення чисельності зайнятого населення до загальної чисельності населення віком 15-70 років,

3)     3)     рівень безробіття – відношення чисельності безробітного населення до чисельності економічно активного населення.

В таблиці 12.1 наведено статистичні дані, що характеризують стан зайнятості та безробіття в Україні за період 2000-2004 р.р.

Таблиця 12.1  

Населення України за економічною активністю (у віці 15-70 років), тис.осіб

 

2000

2001

2002

2003

2004

Економічно активне населення

працездатного віку

старше працездатного віку

22830,8

21150,7

1680,1

22426,5

20893,6

1532,9

22231,9

20669,5

1562,4

22171,3

20618,1

1553,2

22202,4

20582,5

1619,9

Зайняті

працездатного віку

старше працездатного віку

20175,0

18520,7

1654,3

19971,5

18453,3

1518,2

20091,2

18540,9

1550,3

20163,3

18624,1

1539,2

20295,7

18694,3

1601,4

Безробітні за методологією МОП

працездатного віку

старше працездатного віку

2655,8

2630,0

25,8

2455,0

2440,3

14,7

2140,7

2128,6

12,1

2008,0

1994,0

14,0

1906,7

1888,2

18,5

Економічно неактивне населення

працездатного віку

старше працездатного віку

13318,4

7562,4

5756,0

13595,6

7894,1

5701,5

13667,5

8140,2

5527,3

13687,6

8262,8

5424,8

13622,9

8365,4

5257,5

Рівень економічної активності, у % до всього населення у віці 15-70 років

63,2

62,3

61,9

61,8

62,0

Рівень зайнятості, у % до всього населення у віці 15-70 років

55,8

55,4

56,0

56,2

56,7

Рівень безробіття за методологією МОП, у % до економічно активного населення у віці 15-70 років

11,6

10,9

9,6

9,1

8,6

Особливий науковий та практичний інтерес викликає проблема рівня безробіття. Останнім часом повну зайнятість визначають як зайнятість, за якої оплачувану роботу мають менше ніж 100% працездатного населення. Іншими словами, при повній зайнятості рівень безробіття дорівнює сумі фрикційного і структурного безробіття.

Такий рівень безробіття називають нормальним, або природним. Природний рівень безробіття - це такий його рівень, при якому фактори, які підвищують і зменшують ціни і заробітну плату, знаходяться в рівновазі. Існує декілька тлумачень природного, нормального рівня безробіття. Одне з найбільш поширених розглядає його як рівень, при якому інфляція не зростає швидкими темпами. Отже, до природного безробіття відносять фрикційне і структурне. Перевищення безробіттям природного рівня визначається, на думку західних економістів, циклічними факторами. Меті визначення природного рівня безробіття слугує концепція потенційного валового національного продукту (ВНП), яка фактично узаконює достатньо  високу норму безробіття. Згідно з цією концепцією потенційний ВНП досягається при повному завантаженні основного капіталу, під яким розуміють завантаження виробничих потужностей обробної промисловості приблизно на 86%. В шістдесяті роки природною нормою безробіття, за якої міг бути досягнутий потенційний ВНП, вважали — 4,3%, в сімдесяті — 6,6%, в першій половині вісімдесятих — близько 7%. Спробу математичними розрахунками визначити рух рівня безробіття і зайнятості залежно від відхилення фактично виробленого ВНП від потенційного здійснив американський учений Артур Оукен. Він вивів закон, згідно з яким щорічний приріст реального ВНП приблизно на 2,7% утримує кількість безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові 2% приросту реального ВНП зменшує чисельність безробітних на 1%.

З цього виходить, що визначення величини приросту ВНП необхідне для того, щоб не дати збільшуватися нормі безробіття. Від 2,5 до 3% щорічного приросту реального ВНП необхідно направляти на створення нових робочих місць, це сприятиме утриманню безробіття на тому ж рівні. Крім того, більш швидкий приріст ВНП скорочує безробіття, тоді як відносне падіння темпів росту збільшує кількість безробітних.

Динаміка безробіття в розвинутих країнах носить нерівномірний характер. Кожні 7—11 років відбувається масове оновлення основного капіталу, що супроводжується вивільненням морально застарілої робочої сили і формуванням попиту на робочу силу, відповідно до техніки нового покоління.

В економіці розвинутих країн безробіття в основному має структурний характер, а серед безробітних загострюється конкуренція за високооплачувану роботу.

У будь-якому суспільстві безробіття завжди пов'язане з певними соціальними і економічними витратами. Економічні втрати суспільства вимірюються вартістю невироблених товарів і послуг, скороченням податкових надходжень в державний бюджет, зростанням витрат на виплату допомоги по безробіттю, утриманням значного апарату державних органів з праці, зайнятості і соціального забезпечення.

4.  Соціальне страхування на випадок безробіття.

      Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, а також тих, які працюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю.

Особа  набуває статусу застрахованої особи з дня укладання трудового договору,  з  цього  дня  починається  сплата  страхових внесків.  Сплата  страхових  внесків припиняється з дня розірвання трудового договору.

Роботодавець набуває статусу платника страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового  державного  соціального  страхування України на випадок  безробіття  з  дня  реєстрації. 

Страхуванню на випадок безробіття не підлягають:

-         -         працюючі пенсіонери та особи, в яких відповідно до законодавства України виникло право на пенсію;

-         -         іноземці та особи без громадянства, які тимчасово працюють за наймом в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України,  згода  на  обов'язковість  яких  надана  Верховною Радою України.

Для управління  страхуванням  на  випадок  безробіття, провадження  збору  та  акумуляції страхових внесків,  контролю за використанням коштів,  виплати забезпечення та надання  соціальних послуг, здійснення інших функцій створюється Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування   України   на   випадок   безробіття.

Розмір  страхових  внесків  щорічно  за  поданням Кабінету Міністрів   України   встановлюється   Верховною   Радою   України відповідно  для  роботодавців  та  застрахованих осіб одночасно із затвердженням Державного бюджету України на поточний рік.

Роботодавці та застраховані особи сплачують страхові внески один  раз  на  місяць  в  день  одержання  роботодавцями в установах банків коштів на оплату праці.

Від сплати страхових внесків звільняються:

-         -         застраховані особи на період відпустки по догляду за дитиною до  досягнення  нею  трирічного  віку  та  відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку за медичним висновком;

-         -         застраховані особи в частині отриманої допомоги по частковому безробіттю.

     Розміри  страхових  внесків установлюються на календарний рік:

-         -         для роботодавця - у відсотках  до  сум  фактичних  витрат  на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати,  інших  заохочувальних  і компенсаційних  виплат,  у  тому  числі  в  натуральній формі,  що визначаються  згідно  з  нормативно-правовими  актами,  прийнятими відповідно  до  Закону  України  "Про оплату праці", які  підлягають  обкладенню  податком  з  доходів  фізичних  осіб;

-         -         для найманих працівників - у відсотках до сум  оплати  праці, які  включають  основну і додаткову заробітну плату,  а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати (у тому числі в натуральній формі),  які  підлягають  обкладенню  податком  з доходів фізичних осіб.

Згідно з законом України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” передбачено таке забезпечення незайнятих громадян:

-         -         допомога по безробіттю,  у тому числі одноразова  її  виплата для організації безробітним підприємницької діяльності;

-         -         допомога по частковому безробіттю;

-         -         матеріальна допомога   у   період   професійної   підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного;

-         -         допомога на поховання у разі смерті безробітного  або  особи, яка перебувала на його утриманні.

Видами соціальних послуг є:

-         -         професійна підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації та профорієнтація;

-         -         пошук підходящої  роботи  та  сприяння у працевлаштуванні,  у тому  числі  шляхом  надання  роботодавцю  дотації  на   створення додаткових  робочих  місць  для  працевлаштування  безробітних  та фінансування  організації  оплачуваних   громадських   робіт   для безробітних;

-         -         інформаційні та консультаційні послуги, пов'язані з працевлаштуванням.

Загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років. Для осіб передпенсійного віку (за 2 роки до настання права на пенсію) - 720 календарних днів.

Допомога по безробіттю може виплачуватися одноразово для організації підприємницької діяльності безробітними, які не можуть бути працевлаштовані  у  зв'язку  з  відсутністю  на  ринку  праці підходящої   роботи.   Ця   допомога   виплачується  особам,  яким виповнилося 18 років, за їх бажанням.

Застрахованим особам, які до визнання їх безробітними працювали не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески, розмір  допомоги  по безробіттю визначається у відсотках до їх середньої заробітної  плати  (доходу),  визначеної відповідно до  порядку  обчислення  середньої  заробітної  плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим  державним соціальним   страхуванням, затвердженого Кабінетом Міністрів України, залежно від страхового стажу:

§        §        до 2 років - 50 відсотків;

§        §        від 2 до 6 років - 55 відсотків;

§        §        від 6 до 10 років - 60 відсотків;

§        §        понад 10 років - 70 відсотків.

Допомога по безробіттю виплачується  залежно  від  тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру:

§        §        перші 90 календарних днів - 100 відсотків;

§        §        протягом наступних 90 календарних днів - 80 відсотків;

§        §        у подальшому - 70 відсотків.

Допомога по безробіттю особам, які до визнання їх безробітними працювали менше 26 календарних тижнів, визначається  у  розмірі  прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Допомога   по   безробіттю   особам,   які  звільнилися  з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних  причин, призначається з урахуванням періоду їх роботи до набуття статусу безробітного (не менше чи менше 26 тижнів відповідно), а її виплата починається з 91-го календарного дня.

Допомога по  безробіттю  не  може бути  вищою  за  середню  заробітну  плату,  що склалася в галузях національної економіки відповідної області за  минулий  місяць,  і нижчою за прожитковий мінімум, встановлений законом.

Одноразова  виплата допомоги по безробіттю для організації безробітним  підприємницької  діяльності  здійснюється  у  розмірі допомоги по безробіттю у розрахунку на рік.

Допомога по частковому безробіттю надається  застрахованим особам  у  разі  втрати  ними  частини  заробітної плати внаслідок вимушеного тимчасового скорочення нормальної  чи  встановленої  на підприємстві   відповідно   до  законодавства  України  тривалості робочого часу та (або) перерви в  отриманні  заробітної  плати  чи скороченні   її   розмірів  у  зв'язку  з  тимчасовим  припиненням виробництва   без   переривання   трудових   відносин   з   причин економічного, технологічного та структурного характеру.

Умовами надання допомоги по частковому безробіттю є:

·        ·        простій на  підприємстві  або  в цеху,  дільниці із замкнутим циклом виробництва,  що має невідворотний та  тимчасовий  характер,  який триває не менше одного місяця,  не перевищує  шести  місяців  і  не  залежить   від   працівника   та роботодавця;

·        ·        простій протягом  місяця,  що  охопив не менш як 30 відсотків чисельності працівників підприємства або цеху,  дільниці,  в  яких простої становлять 20 і більше відсотків робочого часу.

Допомога  по  частковому  безробіттю  не надається у разі, якщо працівник:

·        ·        відмовився від  підходящої  роботи  на   цьому   або   іншому підприємстві з повним робочим днем (тижнем);

·        ·        працює на даному підприємстві за сумісництвом;

·        ·        проходить альтернативну (невійськову) службу.

Допомога по частковому безробіттю працівнику встановлюється  за  кожну годину простою із розрахунку двох третин тарифної ставки (окладу) встановленого працівникові розряду і її розмір не може перевищувати прожиткового мінімуму,  встановленого законом.

Допомога по частковому безробіттю надається з першого  дня простою, тривалість її виплати не може перевищувати 180 календарних днів протягом року.

Застрахованим особам у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості виплачується  матеріальна  допомога  в  зазначених вище розмірах,  і не підлягає зменшенню.

Виплата матеріальної допомоги здійснюється з першого дня навчання.  Тривалість  виплати матеріальної допомоги зараховується до загальної тривалості виплати допомоги по безробіттю і не може її перевищувати. Порядок надання матеріальної допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення    кваліфікації безробітного встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної  політики  за погодженням з правлінням Фонду.

Виплата  допомоги  по  безробіттю  припиняється у разі:

§        §        працевлаштування безробітного;

§        §        поновлення безробітного на роботі за рішенням суду;

§        §        вступу до навчального закладу на навчання з  відривом  від виробництва;

§        §        проходження  професійної  підготовки,  перепідготовки  або підвищення   кваліфікації   за   направленням   державної   служби зайнятості;

§        §        призову    на   строкову   військову   або   альтернативну (невійськову) службу;

§        §        набрання законної сили вироком суду про  позбавлення  волі безробітного  або  направлення  його за рішенням суду на примусове лікування;

§        §        отримання права  на  пенсію  відповідно  до  законодавства України;

§        §        призначення  виплати  на  підставі документів,  що містять неправдиві відомості;

§        §        подання письмової заяви про бажання здійснювати догляд  за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

§        §        подання  письмової заяви про відмову від послуг державної служби зайнятості;

§        §        переїзду на постійне місце проживання в іншу місцевість;

§        §        закінчення строку їх виплати;

§        §        зняття з обліку за  невідвідування  без  поважних  причин державної служби зайнятості 30 і більше календарних днів;

§        §        смерті безробітного.

Висновки

Зайнятістьце трудова діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило,  приносить заробіток (трудовий доход).

Розрізняють такі форми зайнятості: зайнятість за наймом, самозайнятість (підприємництво), зайнятість на державних підприємствах, зайнятість на колективних підприємствах, зайнятість на приватних підприємствах, формальна зайнятість (законно зареєстрована в офіційній економіці), неформальна зайнятість (незареєстрована в офіційній економіці), стандартна зайнятість (стаціонарність робочого місця), нестандартна зайнятість (неповна норма робочого часу), повна зайнятість, неповна зайнятість (нестача робочих місць, вимушена зайнятість неповний робочий день).

Видами зайнятості є повна зайнятість – достатність робочих місць для всіх бажаючих працювати, продуктивна зайнятість – економічно доцільна, вигідна зайнятість – отримання прибутку від найманої праці, раціональна зайнятість – економічно та соціально доцільна зайнятість – суспільна корисність результатів праці, відповідність робіт і працівників, ефективна зайнятість – повна зайнятість, що відповідає вимогам раціональності.

Метою державної політики зайнятості в Україні є створення умов для повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості та зменшення безробіття. 

Відносини у сфері зайнятості регулюються Конституцією України, законом України „Про зайнятість населення”, законом України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”.

Важливим провідником державної політики на ринку праці є Державна служба зайнятості. Послуги, пов'язані із зайнятістю населення, надаються державною службою зайнятості безкоштовно. Головними завданнями державної служби зайнятості в Україні є аналіз і прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку праці; консультування громадян і власників підприємств, організацій, установ про можливість отримання роботи і забезпечення робочою силою; облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються в питаннях працевлаштування; допомога громадянам у підборі підходящої роботи, а роботодавцям в підборі необхідних працівників; організація професійної підготовки і перепідготовки громадян, які лишилися без роботи; надання послуг відносно працевлаштування і профорієнтації незайнятого населення; реєстрація безробітних і надання їм в межах своєї компетенції допомоги, в тому числі і матеріальної; участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості і заходів щодо соціального захисту різних верств населення від безробіття.

На службу зайнятості покладено функції аналізу ринку праці та інформування про його стан; трудового посередництва і сприяння роботодавцям у забезпеченні підприємств робочою силою, а громадянам — в одержанні роботи; регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також сприяння зайнятості; допомоги безробітним, яка включає в себе як попередні функції, так і матеріальну підтримку на період безробіття; безпосередньої участі у реалізації державної політики зайнятості тощо.

Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається реалізація активних та пасивних заходів.

До активних заходів регулювання зайнятості належить створення додаткових і нових робочих місць шляхом рест­руктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестуван­ня та для самозайнятості населення; профорієнтація, підготовка й перепідготовка персоналу; організація громадських робіт; посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили; розвиток служби зайнятості тощо. До пасивних заходів - виплата допомоги у зв'язку з безробіттям і надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.

З метою реалізації державної політики зайнятості розробляються дер­жавна , територіальні та місцеві програми зайнятості населення.

Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, за якою частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вони здатні виконувати, що обумовлено переважанням пропозиції робочої сили над її попитом на ринку праці.

За методикою МОП безробітні -  це особи у віці 15-70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості), які задовольняють одночасно трьом умовам: не мають роботи (прибуткового заняття), шукають роботу або намагаються організувати власну справу, готові приступити до роботи протягом наступних 2-х тижнів.

Згідно закону України “Про зайнятість населення” безробітні – громадяни працездатного віку, які не мають роботи і заробітку, зареєстровані в органах служби зайнятості, шукають роботу і готові до неї приступити.

Розрізняють такі форми безробіття: офіційне безробіття (зареєстроване державною службою зайнятості), реальне (виявлене в результаті обстежень економічної активності населення), відкрите безробіття, приховане безробіття, зайнятість на приватних підприємствах, загальне (охоплює всю країну), галузеве (стосується певного виду діяльності), регіональне (стосується окремого регіону), професійне безробіття (за певною професією), етнічне безробіття (серед представників певної етнічної групи), молодіжне безробіття (серед громадян віком від 15 до 28 років), жіноче безробіття, безробіття серед вразливих груп населення (інвалідів, громадян передпенсійного віку, багатодітних матерів).

Видами безробіття є структурне безробіття (виникає внаслідок невідповідності структури попиту і пропозиції за професіями і видами робіт), фрикційне безробіття (виникає внаслідок розриву в часі між звільненням з роботи одних працівників і заміщенням вакантних посад іншими працівниками), циклічне безробіття (зумовлене кількісною нестачею робочих місць для всіх бажаючих працювати у зв’язку з кризовою фазою економічного циклу), сезонне безробіття (викликане тимчасовим характером виконання робіт та функціонування підприємств), приховане безробіття (виникає через спад виробництва та неадекватне йому скорочення зайнятості), часткове безробіття (виникає в результаті зменшення попиту на продукцію підприємства).

Серед показників зайнятості та безробіття виділяють абсолютні: чисельність економічно активного населення, чисельність зайнятих, чисельність безробітних та відносні: рівень економічної активності населення, рівень зайнятості, рівень безробіття.

Природним вважається рівень безробіття, при якому фактори, що підвищують і зменшують ціни і заробітну плату, знаходяться в рівновазі.  Згідно закону Оукена  щорічний приріст реального ВНП приблизно на 2,7% утримує кількість безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові 2% приросту реального ВНП зменшує чисельність безробітних на 1%.

Визначення величини приросту ВНП необхідне для того, щоб не дати збільшуватися нормі безробіття. Від 2,5 до 3% щорічного приросту реального ВНП необхідно направляти на створення нових робочих місць, це сприятиме утриманню безробіття на тому ж рівні.

Згідно з законом України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” передбачено таке забезпечення незайнятих громадян: допомога по безробіттю,  у тому числі одноразова  її  виплата для організації безробітним підприємницької діяльності; допомога по частковому безробіттю; матеріальна допомога   у   період   професійної   підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного; допомога на поховання у разі смерті безробітного  або  особи, яка перебувала на його утриманні.

Видами соціальних послуг є професійна підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації та профорієнтація; пошук підходящої  роботи  та  сприяння у працевлаштуванні,  у тому  числі  шляхом  надання  роботодавцю  дотації  на   створення додаткових  робочих  місць  для  працевлаштування  безробітних  та фінансування  організації  оплачуваних громадських робіт для безробітних; інформаційні та консультаційні послуги, пов'язані з працевлаштуванням.

Умови призначення, розміри та тривалість передбачених компенсацій визначаються положеннями закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”.

Питання для самоперевірки

1.     1.     Навести визначення зайнятості населення, розкрити сутність форм та видів зайнятості.

2.     2.     Охарактеризувати механізм державного регулювання зайнятості населення в Україні.

3.     3.     Визначити державні гарантії зайнятості населення в Україні.

4.     4.     Охарактеризувати завдання, функції та склад Державної служби зайнятості.

5.     5.     Розкрити зміст активних та пасивних заходів регулювання зайнятості.

6.     6.     Визначити напрями розробки та реалізації Державної, територіальних і місцевих програм зайнятості населення.

7.     7.     Розкрити сутність безробіття за методологією МОП та згідно чинного законодавства України, визначити форми та  види безробіття.

8.     8.     Розкрити методичні засади розрахунку показників зайнятості та безробіття.

9.     9.     Розкрити сутність та практичне значення закону Оукена.

10. 10. Охарактеризувати систему компенсацій громадянам на випадок безробіття.

Тема 13

Доходи населення 

1.      1.      Сутність, структура та джерела формування доходів населення. Доходи від трудової діяльності.

2.     2.     Державна політика доходів і оплати праці: сутність та принципи реалізації.

3.     3.     Методи регулювання доходів і оплати праці.

4.     4.     Досвід регулювання доходів і оплати праці в зарубіжних країнах.

5.     5.     Напрями вдосконалення політики регулювання оплати праці в Україні.

1. Сутність, структура та джерела формування доходів населення. Доходи від трудової діяльності.

В ринковій економіці основними джерелами формування особистих доходів населення є:

1)           1)           трудова діяльність працівників, що працюють за наймом, та осіб вільних професій,

2)          2)          підприємницька діяльність,

3)          3)          власність,

4)     4)     кошти держави та підприємств, що розподіляються згідно з належністю до певної соціальної групи та категорії персоналу,

5)           5)           власні підсобні господарства.

Першому джерелу відповідає доход у вигляді заробітної плати та гонорару, другому - підприємницький прибуток, третьому - дивіденди та проценти на капітал, четвертому - трансфертні платежі (пенсії, стипендії, різноманітні виплати), а також послуги підприємства своїм працівникам у вигляді медичного обслуговування, підвищення кваліфікації тощо, п'ятому - продукти, можливості для відпочинку, грошові кошти від власних підсобних господарств.

Крім зазначених джерел в деяких державах, включаючи і Україну, в 90-х роках та в теперішній час значними є доходи від нелегальної діяльності.

Структура   особистого   доходу   об'єктивно   зумовлена   системою  державного устрою, економічною ситуацією, формами власності, традиціями. Однією з відмінностей України від розвинених країн є   відносно  висока частка продукції власних підсобних господарств у сукупному доході населення.

Від структури доходів суттєво залежать:

§         §         мотиви, а значить, і результати діяльності людей, що безпосередньо пов'язано з економікою підприємства, регіону та держави, взаємовідносини між людьми і їх групами у виробничих колективах, регіонах та в державі в цілому,

§         §         якість    життя    людей,    що    характеризує    ступінь    задоволення    їхніх матеріальних, інтелектуальних та духовних потреб.

Таким чином, структура особистих доходів суттєво впливає на умови життя людей, діяльність підприємств та інших соціально-економічних систем.

Державна статистика України найбільш достовірно фіксує інформацію про три основні джерела особистих доходів: заробітну плату, соціальні трансферти, доходи від підприємницької діяльності та власності. Так у структурі доходів домогосподарств в Україні частка заробітної плати складає біля 50%, що значно нижче відповідних європейських стандартів. Велике значення в бюджетах домогосподарств відіграють натуральні надходження, натомість не виконують належної ролі ринкові складові винагород - прибутки від підприємницької діяльності, від операцій з нерухомістю та цінними паперами.

Статистичні дані про доходи населення України за 2001-2004 р.р. наведено в таблиці 13.1.

Табл.13.1

Доходи населення України за 2001-2004 р.р., млн.грн.

Показник

2001

2002

2003

2004

Доходи всього

157996

185073

215672

269778

В т.ч. заробітна плата

67389

78950

94608

114208

           прибуток  та

           змішаний доход

29518

33540

36330

44392

           доходи від власності

4275

5297

6706

7220

          соціальні допомоги

          та ін. поточні

          трансферти

56814

67286

78028

103958

Типова структура доходу працівника підприємства може бути представлена такими складовими:

1.  1.  Оплата за тарифами і окладами.

2.           2.           Доплати за умови праці.

3.           3.           Надбавки.

4.           4.           Премії.

5.           5.           Соціальні виплати.

6.           6.           Дивіденди за акціями підприємства.

Купівельна спроможність населення, формування його платоспроможного попиту певною мірою визначаються співвідношенням росту грошових і натуральних доходів населення, з одного боку, та динамікою споживчих цін на товари і послуги - з іншого.

У зв'язку з цим, в політиці доходів важливо враховувати динаміку номінальних та реальних доходів.

Номінальні доходи включають всю суму надходжень сім'ї. Реальні доходи розраховуються шляхом поділу номінальних доходів на індекс споживчих цін. Саме реальні доходи дозволяють об'єктивно характеризувати зміну платоспроможного попиту населення.

За розмірами особистих доходів та витрат можуть бути виділені досить контрастні групи населення :

§        §        Люди,   що   знаходяться   на  грані   злиденного  життя,  їх  доходи  нижче вартості мінімального продуктового набору.

§        §        Бідні, доходи яких нижче прожиткового мінімуму.

§        §        Малозабезпечені, доходи яких складають від одного до двох прожиткових мінімумів та забезпечують скромне харчування і скромне побутове споживання.

§        §        Забезпечені, доходи  яких  складають  від  двох  до  п'яти  прожиткових мінімумів і забезпечують нормальне відтворення робочої сили, оперативні збереження для придбання предметів тривалого користування та побутової техніки.

§        §        Заможні, доходи яких становлять від 5 до 20 прожиткових мінімумів. Для цієї групи населення характерний європейський стандарт споживання - автомобіль, елітні меблі, дачі, дорогоцінності, антикваріат.

§        §        Багаті та надбагаті особи, доходи яких знаходяться в межах 20-50 прожиткових мінімумів. Основна частина розміщення доходів - накопичення та вкладання в капітал.

§        §        Олігархи, які мають доходи більше 100 прожиткових мінімумів. Характерна ознака витрат цієї групи осіб - придбання нерухомості  та вкладання капіталу за кордоном.

2. Державна політика доходів і оплати праці:

 сутність та принципи реалізації.

Державне регулювання доходів являє собою систему заходів і норм законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, що здійснюється державними установами і громадськими організаціями з метою стабілізації доходів і їхнього зростання в залежності від зміни соціально-економічних умов розвитку суспільства. Воно спрямоване на створення умов, що сприяють нормальному відтворенню робочої сили і її розвитку.

Теоретично державна політика доходів ширше державного регулювання доходів, тому що перша може ґрунтуватися і на принципі невтручання держави (принцип економічного лібералізму).

У сучасних умовах цілком виключити втручання держави в соціально-економічні процеси неможливо, тому що ринковий розподіл за своєю природою несправедливий. У ринкових умовах не забезпечується дотримання принципу "кожному - доход, що забезпечує гідне життя незалежно від результатів економічної діяльності". Тому виникає необхідність у втручанні держави. Ставлення науковців та практиків до такого втручання неоднозначне - немає єдиної думки про масштаби, форми й інтенсивність втручання держави.

Об'єктивна можливість державного регулювання з'являється з досягненням певного рівня економічного розвитку, концентрації виробництва і капіталу. Необхідність, що перетворює цю можливість у реальність, полягає в наростанні проблем, які покликане розв’язувати державне регулювання доходів.

У сучасних умовах державне регулювання доходів вирішує завдання стимулювання економічного росту, заохочення прогресивних зрушень у галузевих і регіональних структурах, підтримки експорту, регулювання зайнятості, оподатковування, цін і т.д. Конкретні напрямки, форми, масштаби державного регулювання доходів визначаються характером і гостротою соціально-економічних проблем в окремих країнах і в конкретні періоди.

У силу ряду причин найбільш розвинутий механізм державного регулювання доходів склався у Франції, Німеччині, Нідерландах, Скандинавських країнах, Японії, ряді країн Азії і Латинської Америки. Недостатньо розвинений цей механізм у США, Канаді, Австралії, де не було потрясінь, аналогічних наслідкам другої світової війни, виникненню табору соціалізму, але й у цих країнах державне регулювання доходів відіграє чималу роль, особливо в період погіршення кон'юнктури, посилення інфляції і безробіття.

Об'єкти державного регулювання доходів - це сфери, ситуації, умови, джерела формування доходів, де виникли чи можуть виникнути труднощі, проблеми, не розв'язувані автоматично чи розв’язувані в далекій перспективі, причому зняття цих проблем необхідне для нормального функціонування економіки, відтворення робочої сили, підтримки стабільності ситуації.

Основні об'єкти державного регулювання доходів:

§        §        мінімум доходів, оплати праці;

§        §        зайнятість, підготовка і перепідготовка кадрів;

§        §        податки;

§        §        ціни;

§        §        соціальні гарантії, соціальні відносини (включаючи відносини між роботодавцями і найманими працівниками, соціальне забезпечення);

§        §        правове забезпечення (безпеки, життя, власності, майна, грошових заощаджень...) і т.д.

  Державна політика доходів полягає в перерозподілі їх через держбюджет шляхом диференційованого оподатковування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат.

Одночасно вирішуються й інші завдання: підвищення доходів у незаможних створює умови для нормального відтворення їхньої робочої сили, усунення диспропорцій, пов'язаних з неоднаковістю виробничих факторів (земля, капітал, праця, підприємницька здатність), регулювання зайнятості, зниження соціальної напруженості.

 У будь-якому суспільстві політика доходів базується на певних принципах, закріплених у Конституції й інших, прирівняних до неї законодавчих актах. Принципами формування політики доходів є:

§        §        соціальна справедливість;

§        §        соціальне партнерство і солідарність усіх верств населення;

§        §        індивідуальна відповідальність за своє матеріальне становище (самозахист населення);

§        §        право на працю і гідну її винагороду;

§        §        право на професійні об'єднання;

§        §        економічна доцільність і ін.

На практиці ці принципи реалізуються з використанням певних методів, засобів, здійснюється вибір найважливіших цілей при обмежених засобах, але реалізуються вони лише частково.

Вищою формою державного економічного регулювання є державне економічне програмування, завдання якого - комплексне використання в глобальних цілях всіх елементів економічної політики держави. Об'єктами таких програм є сфери економічної діяльності, регіони; соціальна сфера, різні напрямки науково-технологічного розвитку доходліввів, наукових досліджень і т.д. Усі ці програми (прямо чи опосередковано) впливають на доходи населення.

3. Методи регулювання доходів і оплати праці.

Методи регулювання є невід’ємною частиною державної політики доходів. Можна виділити законодавчі, економічні, адміністративні методи та методи узгодження. Разом з тим будь-який регулятор, а особливо економічний, містить у собі елемент адміністрування, тому що контролюється державною службою. У свою чергу, кожне адміністративне рішення виходить на економіку, оскільки побічно впливає на поведінку суб'єктів господарювання. Встановлюючи прямий контроль над цінами, держава створює для виробників особливий економічний режим, змушує їх переглядати виробничу програму, шукати нові джерела фінансування капіталовкладень і т.д. Важливе місце займають питання розробки законодавчої і нормативної бази, що є вихідним моментом усього процесу регулювання. Нормативи використовуються для розрахунків нормативних споживчих бюджетів; норми робочого часу - для визначення режимів робочого часу, тривалості відпусток на підприємствах; граничні норми забруднення навколишнього середовища - для використання відповідних засобів і технологій, очисних споруд, створення безпечних умов праці; ставки податків - для утримання прибуткового податку, податків з юридичних осіб (включаючи соціальні податки) й ін.

 Економічні методи:

§        §        визначення мінімальної заробітної плати,

§        §        податкова політика,

§        §        регулювання цін,

§        §        регулювання оплати праці працівників держпідприємств і державних службовців,

§        §        регулювання зайнятості та ін.

Зростання мінімальної заробітної плати залежить від економічних (фінансових) можливостей, що склалися в суспільстві на певному етапі його розвитку.

 Податкова політика забезпечує податкові надходження в бюджет, без неї неможливо налагодити ефективне стимулювання економічного росту, організувати перерозподіл доходів.

Паралельно з податковим регулюванням здійснюється політика державних витрат, що дозволяє здійснити структурні перетворення виробництва, згладити регіональні диспропорції, зняти гостроту проблеми безробіття.

 Держава регулює оплату праці в бюджетній сфері, виходячи зі своїх економічних можливостей. Роль цієї сфери висока в частині задоволення духовних потреб населення. Саме зусиллями цієї сфери формується людський потенціал будь-якого суспільства. Тут проявляється взаємозв'язок із професійно-кваліфікаційною структурою робочої сили, науково-технологічним розвитком і нововведеннями.

Адміністративні методи. Ці методи не пов'язані зі створенням додаткового матеріального стимулу чи ризику економічного (фінансового) збитку. Вони базуються на силі влади і містять у собі міри заборони, дозволу чи примусу.

Примусові заходи були значно поширені в нашій країні: це і квота робочих місць на підприємствах для соціально вразливих груп населення (для підлітків, інвалідів і т.д.), і зобов’язаність підприємств (організацій) виділяти певну кількість працівників на сільськогосподарські та будівельні роботи, на роботу з благоустрою територій і т.д.

З переходом до ринкової економіки деякі колишні адміністративні методи збереглися та з'явилися і нові:

§        §        прямий державний контроль над монопольними ринками;

§        §        розробка стандартів, контроль за їхнім дотриманням;

§        §        встановлення і підтримка мінімально припустимих параметрів життя населення (установлення мінімуму заробітної плати, пенсій, виплат по безробіттю);

§        §        захист інтересів нації – ліцензування, експорт, державний контроль над імпортом.

Економічні й адміністративні методи мають спільні та відмінні риси. Адміністративні методи обмежують свободу економічного вибору. Державний контроль може бути всеосяжним, охоплюючи масштаби виробництва, його структуру, споживчі якості продукції, витрати, заробітну плату, прибуток, тобто весь господарський механізм. При такому підході не тільки відсутня економічна свобода, але не буде ніякої економічної вигоди, швидше за все може бути збиток, послаблення мотивації до підприємницької діяльності і т.д.

Методи узгодження (соціальне партнерство). Соціальне партнерство - узгодження дій уряду, підприємців і найманих працівників з питань динаміки заробітної плати і соціальних трансфертів.

У свою чергу, кожен метод базується на використанні прямих і непрямих заходів впливу. До заходів прямого втручання держави належать:

§        §        державна гарантія мінімуму заробітної плати на всій території,

§        §        регулювання оплати праці в бюджетній сфері,

§        §        встановлення системи районних коефіцієнтів,

§        §        державне інвестування,

§        §        субсидування програм з підвищення ефективності виробництва,

§        §        звільнення від податків,

§        §        пряме адміністрування по обов'язковості виділення квоти робочих місць для деяких груп населення,

§        §        організація перепідготовки працівників,

§        §        виділення певної кількості працівників для виконання суспільно необхідних робіт і т.д.

До непрямих способів впливу відносяться:

§        §        пільгове оподатковування малозабезпечених верств населення (навіть нічого не одержуючи з бюджету, вони стають власниками більш високого доходу, що пом'якшує ринкову несправедливість),

§        §        вибірковість процедури розподілу безкоштовних благ (бідні, наприклад, одержують переважне право доступу до державної освіти, медичного обслуговування).

Таким чином, методи регулювання доходів можна представити у вигляді схеми (рис. 13.1)

Рис. 13. 1. Методи регулювання доходів в ринковій економіці

4. Досвід регулювання доходів і оплати праці в зарубіжних країнах.

У зарубіжних країнах з ринковою економікою регулювання доходів полягає насамперед  у механізмі регулювання заробітної плати, що представляє собою поєднання і взаємодію трьох ланок:

1)         1)         державне втручання (роль скоріше соціальна, ніж економічна; характер скоріше непрямий);

2)         2)         колективно-договірне (загальнонаціональне, галузеве, фірмове) регулювання;

3)         3)         ринок праці, підпорядкований дії закону вартості. (рис.13.2).

Рис 13.2. Модель регулювання заробітної плати в країнах з ринковою економікою

Зарубіжний досвід свідчить, що державні органи управління беруть участь у регулюванні заробітної плати за такими напрямками:

§        §        встановлення гарантованого мінімуму заробітної плати (США, Франція, Іспанія й ін.), але він може встановлюватися і на основі загальнонаціональних угод;

§        §        податкова система (стосовно доходів і заробітної плати);

§        §        граничні розміри росту заробітної плати в період посилення інфляції (або компенсація падіння доходів у період росту цін);

§        §        пряме регулювання заробітної плати в державному секторі економіки (має обмежений характер, тому що значна частина державних підприємств функціонує на принципах повної господарської самостійності та окупності);

§        §        інституціональні основи колективно-договірного регулювання.

Договірне регулювання здійснюється підприємницькими організаціями і профспілками на загальнонаціональному (державному), галузевому і фірмовому рівнях. Якщо на державному рівні роль регулювання скоріше соціальна, то на галузевому не тільки соціальна, але й економічна, стимулююча, а на фірмовому рівні - насамперед проявляється стимулююча роль. Діє певна ієрархічна підпорядкованість, що вказує на встановлення мінімальної заробітної плати в національному масштабі не нижче (можливо, і вище), ніж на галузевому і фірмовому рівнях.

Колективні договори деталізуються з урахуванням особливостей галузі, фірми та економічних можливостей.

У загальнонаціональних (секторальних) колективних договорах  регулюється (встановлюється) мінімальна заробітна плата для економіки в цілому чи за її секторами і загальний порядок індексації заробітної плати.

У галузевих договорах регулюються: мінімальна тарифна ставка за основними професійно-кваліфікаційних групами, форми і системи заробітної плати, розмір соціальних виплат і пільг.

У фірмових договорах регулюються питання розміру і диференціації тарифних ставок, надбавок і доплат, індексації заробітної плати, системи участі у прибутках і акціонованому капіталі, розміри соціальних виплат і пільг. У них також знаходять відображення робочий час (тривалість робочого тижня, відпустки і т.д.). Насамперед  у таких договорах регулюється оплата праці робітників. Для керівників та фахівців ці питання зазначаються в контрактах.

Середньостатистична заробітна плата при цьому відіграє роль інструмента рівної оплати за рівну працю. Усі підприємства (фірми) прагнуть до дотримання цього принципу, тому що він дозволяє стримувати ріст заробітної плати та запобігати відтоку найбільш кваліфікованих кадрів.

Захист номінальних доходів від інфляції є складовою частиною політики доходів. У розвинутих країнах вона здійснюється шляхом індексації доходів як на державному рівні (на основі відповідного законодавства), так і на рівні окремих фірм (компаній) через колективний договір. Система індексації передбачає диференційований підхід (від повної компенсації найнижчих  доходів і до повної її відсутності у високодохідних груп населення).

В усіх промислово розвинутих країнах здійснюється державна (і не тільки) підтримка доходів бідних родин, існують певні системи соціального забезпечення (страхування), підтримки самостійних працівників і т.п.

5. Напрями вдосконалення політики регулювання оплати праці

в Україні.

Посилення ролі держави в регулюванні оплати праці має здій­снюватися за такими напрямками:

§        §        узгодження складових економічної політики, включаючи структурну, цінову, податкову, зовнішньоекономічну тощо, і реа­лізація заходів, спрямованих на посилення соціальної ефективно­сті реформ, на зростання заробітної плати одночасно з реформуванням інших складових механізму господарювання;

§        §        опрацювання та реалізація консолідованої моделі соціаль­ної диференціації, складовою якої є суспільно прийнятна дифе­ренціація заробітної плати, що може бути здійснено на основі ре­алізації комплексу економічних, соціальних, організаційно-пра­вових заходів;

§        §        формування сучасного повноцінного ринку праці та вико­ристання   ринкового саморегулювання як важливої складової впливу на параметри заробітної плати;

§        §        підвищення ефективності діяльності органів виконавчої влади в реалізації законодавчо визначених повноважень щодо встановлення умов і розмірів оплати праці;

§        §        законодавче забезпечення розвитку соціального партнерства;

§        §        активізація діяльності органів державної виконавчої влади й місцевого самоврядування як суб'єктів соціального партнерст­ва у формуванні угод на національному, галузевому, регіональ­ному (територіальному) рівнях;

§        §        запровадження додаткових заходів, спрямованих на захист заробітної плати;

§        §        посилення контролю за дотриманням законодавства з опла­ти праці.

Існує необхідність суттєвого вдосконалення договірних засад визначення політики доходів працюючих як складової загальної системи договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Важливою складовою вдосконалення механізму регулювання доходів працівників є посилення ролі генеральної угоди як одно­го з основних „продуктів” соціального діалогу. Виходячи з між­галузевих проблем у сфері оплати праці, які потребують розв'яза­ння на договірній основі на державному (національному) рівні, змістом генеральної угоди мають бути такі принципові питання політики заробітної плати:

§        §        частка заробітної плати у валовому внутрішньому продукті;

§        §        мінімальний розмір тарифної ставки першого розряду, ви­ходячи з державної гарантії мінімальної оплати праці та прожит­кового мінімуму;

§        §        співвідношення рівнів тарифних ставок першого розряду
(мінімальні ставки оплати праці) в різних сферах економіки з
урахуванням складності й умов виконуваних робіт;

§        §        мінімальні розміри доплат і надбавок до тарифних ставок
(посадових окладів), що мають міжгалузевий характер;

§        §        порядок перегляду (індексації) мінімального розміру тари­фної ставки першого розряду, виходячи з динаміки споживчих цін на товари і послуги, зміни ефективності виробництва;

§        §        міжгалузеві нормативні акти з питань тарифікації та нормування праці;

§        §        нижня межа частки основної заробітної плати у винагороді
за працю в економіці.

Підвищення ефективності договірного регулювання трудових доходів безпосередньо пов'язане з наповненням якісно новим змістом галузевих угод. З метою уніфікації умов і розмірів опла­ти праці на рівні сфери економічної діяльності в галузевій угоді мають відображатися такі норми:

§        §        розміри тарифних ставок першого розряду (мінімальних
ставок оплати праці) за основними видами робіт і виробництв;

§        §        порядок перегляду (індексації) мінімальних ставок оплати
праці, виходячи з динаміки споживчих цін на товари та послуги,
зміни ефективності виробництва;

§        §        діапазон галузевої єдиної тарифної сітки та величина тари­фних коефіцієнтів за кожним з розрядів;

§        §        мінімальний розмір доплат і надбавок до тарифних ставок
(посадових окладів), що відображають галузеву специфіку;

§        §        міжгалузеві й галузеві нормативні акти з питань тарифікації та нормування праці;

§        §        нижня межа частки основної заробітної плати у винагороді за працю в конкретній сфері економіки;

§        §        умови зростання фондів оплати праці.

Потребує суттєвого впорядкування та розширення зміст коле­ктивних договорів підприємств стосовно умов і розмірів заробіт­ної плати. Виходячи з результатів наукових досліджень у сфері соціального партнерства, практики регулювання соціально-тру­дових відносин на рівні підприємств (організацій), предметом пе­реговорів і складовою колективного договору мають бути такі елементи організації заробітної плати, як:

§        §        розміри помісячних (погодинних) тарифних ставок робітників, які виконують некваліфіковані роботи і не тарифікуються за розрядами (гардеробник, кур'єр, прибиральник службових при­міщень та ін.);

§        §        розміри помісячних (погодинних) тарифних ставок робіт­ників І розряду; тарифна сітка для оплати праці робітників за­лежно від кваліфікації чи єдина тарифна сітка для всіх категорій працівників;

§        §        перелік професій робітників, яким замість тарифних ставок
призначаються місячні оклади;

§        §        порядок надання кваліфікаційних розрядів робітникам і тарифікації робіт;

§        §        схеми посадових окладів керівників, спеціалістів і службовців;

§        §        системи оплати праці, що застосовуються в різних структу­рних підрозділах;

§        §        заходи з удосконалення нормування праці;

§        §        види доплат і надбавок до тарифних ставок, окладів і їхні
розміри;

§        §        показники, умови преміювання, коло осіб (професій), що мають право на премії, розміри преміальних виплат;

§        §        умови та порядок виплати винагороди за підсумками роботи за рік;

§        §        умови та порядок виплати винагороди за вислугу років;

§        §        оплата праці за виконання робіт різної кваліфікації;

§        §        оплата праці за певних відхилень від нормальних умов праці;

§        §        оплата простоїв, освоєння нових виробів, а також виготовленої продукції, що виявилася бракованою;

§        §        види та розміри гарантійних виплат;

§        §        місце і терміни виплати заробітної плати;

§        §        порядок перегляду та зміни норм праці;

§        §        порядок індексації заробітної плати у зв'язку зі зростанням цін та вартості життя;

§        §        порядок компенсації працівникам втрати частки заробітної плати у зв'язку з затримкою термінів її виплати.

Висновки

В ринковій економіці основними джерелами формування особистих доходів населення є трудова діяльність працівників, що працюють за наймом, та осіб вільних професій; підприємницька діяльність; власність; кошти держави та підприємств, що розподіляються згідно з належністю до певної соціальної групи та категорії персоналу; власні підсобні господарства.

Першому джерелу відповідає доход у вигляді заробітної плати та гонорару, другому - підприємницький прибуток, третьому - дивіденди та проценти на капітал, четвертому - трансфертні платежі (пенсії, стипендії, різноманітні виплати), а також послуги підприємства своїм працівникам у вигляді медичного обслуговування, підвищення кваліфікації тощо, п'ятому - продукти, можливості для відпочинку, грошові кошти від власних підсобних господарств.

Від структури доходів суттєво залежать мотиви, а значить, і результати діяльності людей, та якість життя людей, що характеризує ступінь задоволення їхніх матеріальних, інтелектуальних та духовних потреб.

Особисті доходи населення в основному формуються за рахунок таких джерел як: заробітна плата, соціальні трансферти, доходи від підприємницької діяльності та власності.

Типова структура доходу працівника підприємства може бути представлена такими складовими як оплата за тарифами і окладами; доплати за умови праці; надбавки; премії; соціальні виплати; дивіденди за акціями підприємства.

Номінальні доходи включають всю суму надходжень сім'ї. Реальні доходи розраховуються шляхом поділу номінальних доходів на індекс споживчих цін. Саме реальні доходи дозволяють об'єктивно характеризувати зміну платоспроможного попиту населення.

За розмірами особистих доходів та витрат можуть бути виділені досить контрастні групи населення: люди, що знаходяться на грані злиденного  життя; бідні; малозабезпечені; забезпечені; заможні; багаті та надбагаті; олігархи.

Державне регулювання доходів являє собою систему заходів і норм законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, що здійснюється державними установами і громадськими організаціями з метою стабілізації доходів і їхнього зростання в залежності від зміни соціально-економічних умов розвитку суспільства.

Об'єктами державного регулювання доходів є сфери, ситуації, умови, джерела формування доходів, де виникли чи можуть виникнути труднощі, проблеми, не розв'язувані автоматично чи розв’язувані в далекій перспективі, причому зняття цих проблем необхідно для нормального функціонування економіки, відтворення робочої сили, підтримки стабільності ситуації.

До основних об'єктів державного регулювання доходів належать мінімум доходів, оплати праці; зайнятість, підготовка і перепідготовка кадрів; податки, ціни; соціальні гарантії, соціальні відносини (включаючи відносини між роботодавцями і найманими працівниками, соціальне забезпечення); правове забезпечення (безпеки, життя, власності, майна, грошових заощаджень...) і т.д.

  Державна політика доходів полягає в перерозподілі їх через держбюджет шляхом диференційованого оподатковування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат.

Принципами формування політики доходів є соціальна справедливість; соціальне партнерство і солідарність усіх верств населення; індивідуальна відповідальність за своє матеріальне становище (самозахист населення); право на працю і гідну її винагороду; право на професійні об'єднання; економічна доцільність і ін.

Невід’ємною частиною державної політики доходів є методи регулювання доходів, серед яких виділяються законодавчі, економічні, адміністративні методи та методи узгодження. До економічних методів належать визначення мінімальної заробітної плати, податкова політика, регулювання цін, оплати праці працівників держпідприємств і державних службовців, зайнятості та ін.

Адміністративні методи базуються на силі влади і містять у собі міри заборони, дозволу чи примусу, зокрема прямий державний контроль над монопольними ринками; розробку стандартів, контроль за їхнім дотриманням; встановлення і підтримку мінімально припустимих параметрів життя населення (установлення мінімуму заробітної плати, пенсій, виплат по безробіттю); захист інтересів нації – ліцензування, експорт, державний контроль над імпортом.

Методи узгодження (соціальне партнерство) передбачають узгодження дій уряду, підприємців і найманих працівників з питань динаміки заробітної плати і соціальних трансфертів.

До заходів прямого втручання держави належать: державна гарантія мінімуму заробітної плати на всій території, регулювання оплати праці в бюджетній сфері, встановлення системи районних коефіцієнтів, державне інвестування, субсидування програм з підвищення ефективності виробництва, звільнення від податків, пряме адміністрування по обов'язковості виділення квоти робочих місць для деяких груп населення, організація перепідготовки працівників, виділення певної кількості працівників для виконання суспільно необхідних робіт і т.д.

До непрямих способів впливу відносяться: пільгове оподатковування малозабезпечених верств населення (навіть нічого не одержуючи з бюджету, вони стають власниками більш високого доходу, що пом'якшує ринкову несправедливість), вибірковість процедури розподілу безкоштовних благ (бідні, наприклад, одержують переважне право доступу до державної освіти, медичного обслуговування).

В промислово розвинених країнах з ринковою економікою державні органи управління беруть участь у регулюванні заробітної плати за такими напрямками як встановлення гарантованого мінімуму заробітної плати (США, Франція, Іспанія й ін.), але він може встановлюватися і на основі загальнонаціональних угод; податкова система (стосовно доходів і заробітної плати); граничні розміри росту заробітної плати в період посилення інфляції (чи компенсація падіння доходів у період росту цін); пряме регулювання заробітної плати в державному секторі економіки (однак має обмежений характер, тому що велика частина державних підприємств функціонує на принципах повної господарської самостійності та окупності); інституціональні основи колективно-договірного регулювання.

Договірне регулювання здійснюється підприємницькими організаціями і профспілками на загальнонаціональному (державному), галузевому і фірмовому рівнях. При цьому у загальнонаціональних (секторальних) колективних договорах  регулюється (встановлюється) мінімальна заробітна плата для економіки в цілому чи за її секторами і загальний порядок індексації заробітної плати. У галузевих договорах регулюються: мінімальна тарифна ставка за основними професійно-кваліфікаційних групами, форми і системи заробітної плати, розмір соціальних виплат і пільг. У фірмових договорах регулюються питання розміру і диференціації тарифних ставок, надбавок і доплат, індексації заробітної плати, системи участі у прибутках і акціонованому капіталі, розміри соціальних виплат і пільг. У них також знаходять відображення робочий час (тривалість робочого тижня, відпустки і т.д.). Складовою частиною політики доходів у розвинутих країнах є захист номінальних доходів від інфляції, який здійснюється шляхом індексації доходів як на державному рівні (на основі відповідного законодавства), так і на рівні окремих фірм (компаній) через колективний договір.  

Головними напрямами вдосконалення регулювання оплати праці в Україні є посилення ролі держави в регулюванні оплати праці та  вдосконалення договірних засад визначення політики доходів працюючих.

Питання для самоперевірки

1.     1.     Назвати основні джерела формування особистих доходів населення в умовах ринкової економіки та складові доходу працівника підприємства (організації).

2.     2.     Охарактеризувати групи населення, що виділяються за розмірами особистих доходів і витрат.

3.     3.     Пояснити сутність та принципи реалізації державної політики доходів і оплати праці.

4.     4.     Розкрити сутність та навести приклади методів регулювання доходів в ринковій економіці.

5.     5.     Пояснити різницю між економічними і адміністративними методами державного регулювання доходів.

6.     6.     Розкрити сутність заходів прямого та непрямого впливу держави на формування доходів.  

7.     7.     Охарактеризувати механізм регулювання доходів у зарубіжних країнах з ринковою економікою.

8.     8.     Визначити напрями посилення ролі держави в регулюванні оплати праці  в Україні.

9.     9.     Назвати питання політики заробітної плати, що мають бути відображені в генеральній угоді.

10. 10. Визначити елементи організації заробітної плати як складові колективного договору.

Тема 14

Рівень і якість життя населення та його регулювання 

1.     1.     Поняття та основні елементи рівня і якості життя.

2.     2.     Показники рівня життя і чинники, що його визначають.

3.     3.     Поняття та фактори формування вартості життя.

4.     4.     Методичні основи розрахунку рівня і якості життя населення України.

                  1.                                                                      1.             Поняття та основні елементи рівня і якості життя.

Рівень життя характеризує розвиток і ступінь|міру| задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб громадян. Іншими словами, це структура потреб і їх забезпечення відповідними товарами і послугами.

Зростання|зріст| рівня життя, його позитивна динаміка створює можливості|спроможності| покращення якості життя, формує матеріальну базу для підвищення його показників. Умови, необхідні для поліпшення|покращання| якості життя, не зводяться тільки|лише| до споживання|вжитку| товарів і послуг, а включають соціальні результати економічного розвитку: середню тривалість життя, рівень захворюваності, умови і охорону праці, забезпечення прав людини і т.п.

У ринковій економіці найважливішими складовими якості життя стають ступінь|міра| соціальної захищеності населення, свобода вибору людини, поліпшення|покращання| соціального середовища|середи|, культурні, національні та релігійні відносини.

Рівень і якість життя відображують ступінь|мірою| розвитку і задоволення потреб людини|товаристві|. Відповідно до ст. 25 Конвенції Міжнародної організації праці № 117 „Про основні цілі і норми соціальної політики” людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичне забезпечення|догляд| і соціальне обслуговування, який необхідний для підтримки здоров'я та добробуту його самого і його родини, а також право на забезпечення у разі|в разі| безробіття, інвалідності або іншої втрати коштів для існування за незалежними від нього обставинами. За визначенням ООН рівень життя є системою таких елементів: здоров'я, їжа, одяг, фонди|фундації| споживання|вжитку| і накопичення; умови праці, зайнятості, організації праці; освіта|утворення|, зокрема письменність; житло, включаючи його впорядкування|благоустрій|; соціальне забезпечення і свободи людини.

Організація Об'єднаних|з'єднаних| Націй відмовилася від інтегрального показника рівня життя. Разом з тим|в той же час| в цілях міжнародного зіставлення рівня життя використовується індекс людського розвитку, що включає три інтегральні індикатори:

§        §        приведений|вироблений,справлений| національний доход|доход| на душу населення,

§        §        тривалість життя,

§        §        освіта|утворення|.

Категорія „рівень життя” вперше|уперше| була введена|запроваджена| в науковий обіг К. Марксом  в його роботі „Заробітна плата|плата|, ціна і прибуток” і розглядалася|розглядувалася| як соціально-економічна характеристика рівня і ступеня|міри| задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб населення, окремих територій, класів і соціальних груп, сім'ї і окремої людини. Стосовно такої вихідної позиції життєвий рівень визначається рівнем розвитку матеріального виробництва, розвитком сфери послуг і рівнем економічного розвитку.

2. Показники рівня життя і чинники, що його визначають.

Систему кількісних і якісних показників рівня життя населення, що використовуються в державах пострадянського простору,  складають:

§                §                загальний|спільний| об'єм|обсяг| споживання|вжитку| матеріальних благ і послуг;

§                §                рівень споживання|вжитку| продуктів харчування і непродовольчих товарів, а також послуг;

§                §                реальні доходи населення;

§                §                розмір заробітної плати|плати|;

§                §                доходи з|із| інших джерел (доходи за рахунок пенсій, допомоги|посібника|, стипендій, реалізації продукції особистого|особового| підсобного господарства, дивідендів і відсотків|процентів| на інвестовані у виробництво особисті|особові| трудові доходи);

§                §                умови праці;

§        §        тривалість робочого і вільного часу;

§        §        житлові умови;

§        §        показники освіти|утворення|, охорони здоров'я і ін.

При розгляді рівня життя|дуже| важливо|поважно| враховувати всю сукупність соціально-економічних умов, адже без оцінки споживання|вжитку| матеріальних і духовних благ, доступності їх для людини, соціальних умов праці і рівня соціального забезпечення, охорони здоров'я і інших характеристик неможливо повною мірою судити про рівень життя населення, який складається реально.

Узагальненими вартісними показниками рівня життя населення прийнято вважати|лічити|:

1. Загальне|спільне| споживання|вжиток| матеріальних благ і послуг, включаючи особисте|особове| споживання|вжиток| населенням матеріальних благ, платні і безкоштовні|| послуги. Розрахунок цього показника забезпечує взаємну ув'язку окремих показників добробуту населення, що дозволяє розглядати|розглядувати| рівень і структуру споживання|вжитку| у взаємозв'язку із|із| сукупними доходами населення і дає повну|цілковиту| характеристику задоволення його особистих|особових| потреб.

2. Реальні доходи населення (без врахування послуг) - номінальні в грошовому вираженні|вираженні| надходження|вступи| коштів за рахунок заробітної плати|плати|, пенсій, допомоги|посібника|, стипендій і інших джерел, скореговані на динаміку цін. При зростанні|зрості| цін реальні доходи падають, при зниженні - зростають.

3. Реальні доходи населення з урахуванням|з врахуванням| послуг. Обчислюються шляхом корегування номінальних доходів, що включають вартість послуг, на динаміку цін на товари і тарифів на послуги.

Для характеристики зростання|зросту| (зниження) реальних доходів обчислюються індекси реальних доходів всього населення, а також індекси реальних доходів в розрізі соціальних груп. При обчисленні|обчисленні| індексів реальних доходів повинна бути забезпечена зіставність|порівнянність| відповідних цін, для чого при розрахунках враховується їх зміна за порівнюваний період.

Реальна заробітна плата|плата| робітників|робочих| і службовців - складова частина реальних доходів (з урахуванням|з врахуванням| послуг). Визначається шляхом ділення|поділки,розподілу,поділу| номінальної (нарахованої) заробітної плати|плати| відповідної групи населення на індекс споживчих цін на товари і послуги.

Інформаційною базою для аналізу диференціації населення за рівнем доходів слугують дані балансів грошових доходів і витрат населення, статистики праці і заробітної плати|плати|, соціального забезпечення, а також освіти|утворення| (у частині|частці| одержаних|отриманих| стипендій).

Найбільш детальну інформацію про соціальну диференціацію забезпечують дані обстежень бюджетів сімей, в рамках яких надходження|вступи| у вигляді заробітної плати|плати|, пенсій, допомоги|посібника| трансформуються в загальний|спільний| грошовий і сукупний дохід|доход| сім'ї.

Грошовий дохід|доход| сім'ї є сумою грошових надходжень у вигляді заробітної плати|плати|, пенсій, стипендій, допомоги|посібника|, підприємницького доходу, відсотків|процентів|, дивідендів і інших доходів від власності, коштів від продажу продукції особистого|особового| підсобного господарства|.

Сукупний дохід|доход|, який у вітчизняній практиці є|з'являється,являється| основним показником матеріальної забезпеченості населення, включає всі види грошових доходів, а також вартість натуральних надходжень|вступів|, одержаних|отриманих| від особистого|особового| підсобного господарства і використаних на особисте|особове| (домашнє|хатнє|) споживання|вжиток|.

Як грошові, так і сукупні доходи можуть бути загальними|спільними| (брутто) - до сплати|виплати| податків і обов'язкових платежів, чистими (нетто) – доходи, що залишаються у розпорядженні сім'ї після|потім| їх сплати|виплати|. Чисті доходи - це та сума коштів, яку сім'я може в максимальному розмірі витратити на кінцеве|скінченне| споживання|вжиток| товарів і послуг без використання заощаджень|зберігань| і інших джерел.

3. Поняття та фактори формування вартості життя.

Вартість життя – величина витрат|затрат| на забезпечення задоволення життєво необхідних потреб громадян в матеріальних благах і послугах. Вартість життя змінюється залежно від набору споживчих товарів і послуг та рівня цін і тарифів на їх придбання|надбання| в конкретних умовах і певному періоді.

Набір товарів і послуг визначається диференційовано стосовно основних соціально-демографічних груп населення (працездатні чоловіки і жінки, особи|обличчя,лиця| пенсійного віку, діти дошкільного і шкільного віку) і регіонів країни у зв'язку з відмінностями в природно-кліматичних умовах роботи і проживання в різних місцевостях.

Ціни на споживчі товари і тарифи на послуги залежать від витрат|затрат| на їх виробництво і доставку споживачу, а також попиту і пропозиції|речення| на ті чи інші види продовольчих і непродовольчих товарів і послуг соціально-побутового призначення.

Обов’язковою умовою зіставності|порівнянності| даних про вартість життя є|з'являється,являється| єдність методів її обчислення|обчислення|, використання аналогічних методичних прийомів її розрахунку і порівняння.

Істотний|суттєвий| вплив на вартість життя здійснює інфляція, яка негативно позначається на життєвому рівні громадян. Їх заробітки, заощадження|зберігання| і доходи значною мірою|значною мірою| знецінюються. Стрімке підвищення цін на споживчі товари і послуги призводить|призводить,наводить| до істотного|суттєвого| уповільнення зростання|зросту| і навіть падіння реальних доходів та реальної заробітної плати.|плати|

Для оцінки зміни рівня життя населення проводиться|виробляється,справляється| розрахунок індексу вартості життя. Індекс вартості життя розраховується за мінімальним набором товарів та послуг для різних соціально-демографічних груп населення за формулою:

I  =p 1 * g 0  / p 0 * g 0,

де  p 1,  p 0  - ціна покупки відповідно в базовому та поточному періодах ,

      g - об’єм покупки в базовому періоді.

Практика розрахунку|обчислення| індексу вартості життя населення в узагальненому вигляді|виді| може бути представлена|уявлена| такими етапами:

§        §        проведення|виробляється,справляється| обстеження сімейних|родинних| бюджетів для отримання|здобуття| інформації про структуру витрат різних груп населення,

§        §        відбір торговельних пунктів|торгівельні| |точки|(магазинів, ринків), де досліджуються зміни цін на товари-представники,

§        §        визначення набору товарів-представників.

Кількість товарів, що входять в цей набір, коливається|вагається| в різних країнах від декількох десятків до тисячі. Застосування системи вагових коефіцієнтів дозволяє, як свідчить світова практика, переходити від конкретних товарів-представників до агрегованих (укрупнених|укрупняним|) товарних позицій (груп).

Єдиної думки стосовно показників, які б достовірно відображували реальний стан зміни вартості життя не існує. Проте  в умовах розбалансованості ринку, зростання|зросту| дефіциту товарів під індексом вартості життя доцільно розуміти індекс споживчих цін.

Необхідність виміру впливу динаміки споживчих цін на рівень життя населення гостро виникає в період помітного росту вартості життя.

Збільшення витрат на підтримку фіксованого рівня життя або необхідність стримування|стримування| його падіння зумовлює формування системи компенсаційних заходів. Питання компенсації (індексації) набувають особливої значущості в умовах інфляційних процесів, розбалансованості ринку товарів та послуг, порушення пропорцій як у виробництві, так і споживанні|вжитку|.

Мету|ціль| індексації в широкому розумінні слід розглядати як елемент політики держави у сфері регулювання доходів населення. У вузькому розумінні|змісті,рації| слова це компенсація втрат населення, пов'язаних із зростанням|зростом| споживчих цін, а отже, і вартості життя.

Індексуватися можуть всі програми соціального розвитку і соціального забезпечення: фіксовані доходи населення (пенсії, стипендії, допомоги|посібник|, дотації і т.п.), оплата праці, накопичення населення.

Світовий досвід|дослід| свідчить про те, що поширеність застосування|вживання| методу індексації доходів населення різна і істотно|суттєво| залежить від економічної кон'юнктури.

Індексація може бути ретроспективною або очікуваною|сподіваною|. У першому випадку компенсація здійснюється відповідно до зростання|зросту| цін, що мало місце за певний період, в другому - за|із| передбачуваним зростанням|зростом| цін. З погляду соціального захисту населення від падіння реальних доходів у зв'язку із зростанням|зростом| цін другий підхід більш доцільний, однак|та| він вимагає періодичного обчислення|обчислення| очікуваної|сподіваної| зміни індексу споживчих цін.

Механізм здійснення індексації|також| може бути різним:

§        §        індексація всіх видів доходів в однаковій пропорції;

§        §        індексація тільки|лише| фіксованих доходів;

§        §        індексація доходів населення, що живе нижче прожиткового мінімуму;

§        §        індексація, обмежена професійним, територіальним або офіційним загальнодержавним мінімумом заробітної плати;

§        §        індексація залежно від коефіцієнта сімейного|родинного| навантаження (кількості дітей|припадають,приходяться| у одного працівника).

Очевидним є факт, що при будь-якому методі і механізмі індексації найбільш захищеними повинні бути громадяни, що мають низькі доходи (оплату праці, пенсії). Особи з|із| відносно високими доходами від зростання|зросту| споживчих цін можуть бути захищені шляхом централізовано здійснюваних заходів лише частково.

Періоди реалізації компенсаційних заходів, як свідчить міжнародна практика, можуть бути також різними: встановлення на певний період часу (рік, квартал, місяць) офіційного порогу надання компенсацій, тобто гарантії захисту впродовж цього часу реальних доходів різних груп населення від зростання|зросту| цін; індексація доходів на підставі змінної шкали заробітної плати|плати|, тобто підвищення доходів залежно від встановленого|установленого| порогу підвищення індексу цін (наприклад, в США і Канаді таким порогом визнано підвищення індексу цін на 0,3-0,4 пункту).

Одним з наслідків|результатів| ринкових методів господарювання  є|з'являється,являється| майнова нерівність та глибока диференціація населення за рівнем доходів. Ситуація, що складається, веде до того, що підвищення вартості життя різною мірою позначається на економічному стані сімей громадян з|із| низькими і високими доходами. У зв'язку з цим важливим|поважним| є|з'являється,являється| встановлення міри майнового розшарування. Для вимірювання|виміру| нерівномірності розподілу доходів, що одержуються|отримуються| різними групами населення, використовуються різні методи. Одним з найбільш широко відомих є|з'являється,являється| графічний метод визначення відхилень в розподілі доходів від лінії абстрактно можливої абсолютної рівності в їх розподілі, розроблений американським статистиком і економістом Максом Лоренцем -  „Крива Лоренца”.

Нерівність в розподілі доходу за методом Лоренца відтворюється на графіку за допомогою кривої, де характер|вдача| її угнутості відображає|відбиває| ступінь|міру| нерівномірності розподілу доходів, що припадають|припадають,приходяться| на різні групи сімей (рис.14.1).

Частка сімей, %

 
 

 

  Лінія абсолютної рівності

 

 

Рис.14.1. Крива Лоренца

Якщо кожна група сімей одержуватиме|отримуватиме| рівну частку доходу, то на графіку це знайде відображення|вираження| у вигляді прямої лінії абсолютно рівного розподілу доходу. |Чим ближче крива Лоренца до лінії абсолютної рівності, тим вищий ступінь|міра| рівномірності розподілу доходу, і навпаки|, чим більшу угнутість має крива, тим вище ступінь|міра| нерівномірності розподілу доходів.

В цілях характеристики розподілу сукупного доходу між групами населення використовується також індекс концентрації доходів, або коефіцієнт Джині, названий|накликати| на ім'я італійського статистика Коррадо Джині.

Цей індекс характеризує ступінь|міру| відхилення фактичного розподілу грошових доходів населення від лінії їх рівномірного розподілу. Величина коефіцієнта варіює від 0 до 1, при цьому чим вище значення показника, тим більше нерівномірно розподілені доходи в суспільстві|товаристві|.

Разом з|поряд з,поряд із| диференціацією доходів показником рівня життя населення слугує ступінь відповідності одержуваних|отримуваних| доходів прожитковому мінімуму і величині споживчих бюджетів.

|із|

4. Методичні основи

розрахунку рівня і якості життя населення України.

В Україні, як і в інших країнах світу, для планування соціально-еконо­мічного розвитку країни та її регіонів використовуються показники оцінки рівня і якості життя населення.

Серед офіційно прийнятих методик органами статистики України використовується методика, подана у ста­тистичному збірнику „Соціальні індикатори рівня життя населення”. Вона базується на системі соціальних індикаторів рівня і якості життя населення, які щорічно розраховуються і публікуються Держкомстатом України.

Ця система соціальних індикаторів включає такі групи окремих показників:

1. Макроекономічні показники.

§                §                Валовий внутрішній продукт на душу населення.

§                §                Реальні наявні доходи на душу населення.

§                §                Фактичне кінцеве споживання домашніх господарств на душу на­селення.

§        §        Витрати з бюджету на соціально-культурні заходи на душу насе­лення.

§                §                Середньомісячна номінальна заробітна плата населення.

§                §                Структура фонду оплати праці.

§        §        Розподіл чисельності тих, хто працює, за розміром заробітної плати.
 2.  Демографічні показники.

§                §                Основні геополітичні характеристики.

§                §                Щільність населення.

§                §                Очікувана тривалість життя населення.

§                §                Природний приріст населення.

§                §                Окремі показники народжуваності.

§                §                Коефіцієнт смертності немовлят.

§                §                Коефіцієнт смертності дітей.

§                §                Материнська смертність (із зазначенням причин смерті).

3. Охорона здоров'я і безпека.

§                §                Захворюваність населення (за класами хвороб).

§                §                ВІЛ-інфіковані і хворі на СНІД.

§                §                Захворюваність активним туберкульозом.

§                §                Захворюваність населення розладами психіки і поведінки вна­слідок вживання алкоголю.

§                §                Викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря.

§                §                Умови роботи працівників, зайнятих в основних сферах економіки.

§                §                Чисельність потерпілих на виробництві.

4. Освіта.

§        §        Чисельність осіб, що навчалися в навчальних закладах.

§        §        Загальноосвітні навчальні заклади.

§                §                Професійно-технічні навчальні заклади.

§                §                Прийом студентів до вищих навчальних закладів І - IV рівнів акредитації (із зазначенням джерел фінансування).

§                §                Основні показники діяльності докторантур і аспірантур.

§                §                Розподіл населення за рівнем освіти.

5. Зайнятість населення.

§        §        Економічна активність населення (за місцем проживання, статтю і
віковими групами).

§        §        Рівень зайнятості населення (із зазначенням місця проживання і статі).

§        §        Вивільнення працівників.

6. Показники матеріальної забезпеченості населення.

§        §        Доходи домогосподарств.

§        §        Структура сукупних ресурсів домогосподарств.

§        §        Витрати громадських організацій на благодійну діяльність.

7.  Рівень і структура особистого споживання.

§                §                Розподіл населення за рівнем середньодушових грошових витрат.

§                §                Структура сукупних грошових витрат домогосподарств.

§                §                Споживання продуктів харчування в домогосподарствах.

§                §                Розподіл домогосподарств за рівнем середньодушових сукупних
витрат.

§                §                Енергетична цінність і зміст поживних речовин у спожитих в домогосподарствах продуктах харчування.

8. Житлові умови населення.

§                §                Забезпеченість населення житлом.

§                §                Уведення в експлуатацію житлових будинків.

§                §                Кількість родин, що перебувають на квартирному обліку.

§                §                Надання житла окремим категоріям громадян.

9. Показники пенсійного забезпечення населення.

§                §                Види і розміри пенсій.

§                §                Чисельність пенсіонерів і середній розмір їх пенсій.

§                §                Співвідношення розмірів середньої пенсії і середньої заробітної
плати працівників, зайнятих в економіці.

10.  Показники соціальної напруженості.

§                §                Заборгованість між підприємствами України.

§                §                Заборгованість по виплатах.

§                §                Рівень безробіття.

§                §                Чисельність працівників, які знаходяться в умовах вимушеної неповної зайнятості.

§                §                Кількість страйків та їх наслідки.

§                §                Розгляд судами справ про порушення трудового законодавства.

§                §                Коефіцієнт злочинності.

§                §                Кількість самогубств.

Зазначені вище соціальні індикатори характеризують різні сторони рівня і якості життя населення.

З метою оцінки рівня і якості життя населення регіонів України застосовується „Методика вимірювання людського розвитку регіонів України”, розроблена Радою з вивчення продуктивних сил України. Вона побудова­на на основі концепції людського розвитку, сформульованої фахівця­ми ПРООН. Принциповою особливістю даної методики є її орієнтація виключно на дані поточної статистики і систематичних вибіркових обстежень Держкомстату України.

Рівень і якість життя населення в розрізі регіонів визначаються як за допомогою інте­грального індексу людського розвитку, так і дев'яти індексів, що ха­рактеризують окремі його аспекти, а саме:

        демографічний розвиток регіонів;

        розвиток регіональних ринків праці;

        матеріальний добробут населення;

        умови проживання населення;

        стан і охорону здоровя населення;

        соціальне середовище;   

        рівень освіти населення;

        економічну ситуацію;

        фінансування людського розвитку.

Висновки

Рівень життя характеризує розвиток і ступінь|міру| задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб громадян, враховуючи структуру потреб і їх забезпечення відповідними товарами і послугами.

 Сутність якості життя не зводиться тільки|лише| до споживання|вжитку| товарів і послуг, а включає соціальні результати економічного розвитку: середню тривалість життя, рівень захворюваності, умови і охорону праці, забезпечення прав людини і т.п.

Найважливішими складовими якості життя в умовах ринкової економіки є ступінь|міра| соціальної захищеності населення, свобода вибору людини, поліпшення|покращання| соціального середовища|середи|, культурні, національні та релігійні відносини.

В цілях міжнародного зіставлення рівня життя Міжнародною організацією праці використовується індекс людського розвитку, що включає три інтегральні індикатори: приведений|вироблений,справлений| національний доход|доход| на душу населення, тривалість життя, освіта|утворення|.

Систему кількісних і якісних показників рівня життя населення складають  загальний|спільний| об'єм|обсяг| споживання|вжитку| матеріальних благ і послуг; рівень споживання|вжитку| продуктів харчування і непродовольчих товарів, а також послуг; реальні доходи населення; розмір заробітної плати|плати|; доходи з|із| інших джерел (доходи за рахунок пенсій, допомоги|посібника|, стипендій, реалізації продукції особистого|особового| підсобного господарства, дивідендів і відсотків|процентів| на інвестовані у виробництво особисті|особові| трудові доходи); умови праці; тривалість робочого і вільного часу; житлові умови; показники освіти|утворення|, охорони здоров'я та ін.

Узагальненими вартісними показниками рівня життя населення прийнято вважати |лічити|ззззззззагальне|спільне| споживання|вжиток| матеріальних благ і послуг, реальні доходи населення без врахування послуг, реальні доходи населення з урахуванням|з врахуванням| послуг.

Для характеристики зростання|зросту| (зниження) реальних доходів обчислюються індекси реальних доходів всього населення, а також індекси реальних доходів в розрізі соціальних груп. Складовою частиною реальних доходів (з урахуванням|з врахуванням| послуг) є реальна заробітна плата|плата| робітників|робочих| і службовців.

Грошовий дохід|доход| сім'ї є сумою грошових надходжень у вигляді заробітної плати|плати|, пенсій, стипендій, допомоги|посібника|, підприємницького доходу, відсотків|процентів|, дивідендів і інших доходів від власності, коштів від продажу продукції особистого|особового| підсобного господарства|.

Сукупний дохід|доход|, який у вітчизняній практиці є|з'являється,являється| основним показником матеріальної забезпеченості населення, включає всі види грошових доходів, а також вартість натуральних надходжень|вступів|, одержаних|отриманих| від особистого|особового| підсобного господарства і використаних на особисте|особове| (домашнє|хатнє|) споживання|вжиток|.

Вартість життя – величина витрат|затрат| на забезпечення задоволення життєво необхідних потреб громадян в матеріальних благах і послугах. Вартість життя змінюється залежно від набору споживчих товарів і послуг та рівня цін і тарифів на їх придбання|надбання| в конкретних умовах і певному періоді.

Для оцінки зміни рівня життя населення проводиться|виробляється,справляється| розрахунок індексу вартості життя. Індекс вартості життя розраховується за мінімальним набором товарів та послуг для різних соціально-демографічних груп населення.

Практика розрахунку|обчислення| індексу вартості життя населення в узагальненому вигляді|виді| може бути представлена|уявлена| такими етапами: проведення|виробляється,справляється| обстеження сімейних|родинних| бюджетів для отримання|здобуття| інформації про структуру витрат різних груп населення; відбір торговельних пунктів|торгівельні| |точки|(магазинів, ринків), де досліджуються зміни цін на товари-представники; визначення набору товарів-представників.

В умовах розбалансованості ринку, зростання|зросту| дефіциту товарів під індексом вартості життя доцільно розуміти індекс споживчих цін.

Збільшення витрат на підтримку фіксованого рівня життя або необхідність стримування|стримування| його падіння зумовлює формування системи компенсаційних заходів (індексації). Мету|ціль| індексації в широкому розумінні слід розглядати як елемент політики держави у сфері регулювання доходів населення. У вузькому розумінні|змісті,рації| слова це компенсація втрат населення, пов'язаних із зростанням|зростом| споживчих цін, а отже, і вартості життя.

Механізм здійснення індексації|також| може включати індексацію всіх видів доходів в однаковій пропорції; індексацію тільки|лише| фіксованих доходів; індексацію доходів населення, що живе нижче прожиткового мінімуму; індексацію, обмежену професійним, територіальним або офіційним загальнодержавним мінімумом заробітної плати; індексацію залежно від коефіцієнта сімейного|родинного| навантаження (кількості дітей|припадають,приходяться| у одного працівника).

Для вимірювання|виміру| нерівномірності розподілу доходів, що одержуються|отримуються| різними групами населення, використовується графічний метод визначення відхилень в розподілі доходів від лінії абстрактно можливої абсолютної рівності в їх розподілі -  „Крива Лоренца”.

В цілях характеристики розподілу сукупного доходу між групами населення використовується також індекс концентрації доходів, або коефіцієнт Джині, який характеризує ступінь|міру| відхилення фактичного розподілу грошових доходів населення від лінії їх рівномірного розподілу.

Разом з|поряд з,поряд із| диференціацією доходів показником рівня життя населення слугує ступінь відповідності одержуваних|отримуваних| доходів прожитковому мінімуму і величині споживчих бюджетів.|із|

Серед офіційно прийнятих методик органами статистики України використовується методика, яка базується на системі соціальних індикаторів рівня і якості життя населення, до складу якої входять макроекономічні показники, демографічні показники, показники охорони здоров'я і безпеки, освіти, зайнятості  населення, показники матеріальної забезпеченості населення, показники рівня і структури особистого споживання, показники житлових умов населення, пенсійного забезпечення, соціальної напруженості.

З метою оцінки рівня і якості життя населення регіонів України застосовується методика, яка побудова­на на основі концепції людського розвитку, сформульованої фахівця­ми ПРООН та орієнтована на дані поточної статистики і систематичних вибіркових обстежень Держкомстату України. Рівень і якість життя населення в розрізі регіонів визначаються як за допомогою інте­грального індексу людського розвитку, так і дев'яти індексів, що ха­рактеризують демографічний розвиток регіонів; розвиток регіональних ринків праці; матеріальний добробут населення; умови проживання населення; стан і охорону здоров’я населення; соціальне середовище; рівень освіти населення; економічну ситуацію; фінансування людського розвитку.

Питання для самоперевірки

1.            Розкрити сутність понять „рівень життя”, „якість життя” та визначити головні їх складові.

                 2.            Визначити індикатори, що використовуються для міжнародних зіставлень рівня життя.

                 3.             Навести характеристику системи кількісних і якісних показників рівня життя населення в державах пострадянського простору.

                 4.             Розкрити сутність та зміст узагальнених вартісних показників рівня життя.

                 5.             Пояснити зміст поняття „вартість життя” та виявити фактори її формування.

                 6.             Розкрити методичні засади та обґрунтувати практичну значущість розрахунку індексу вартості життя.

                 7.             Визначити мету та розкрити механізм індексації доходів населення.

                 8.             Пояснити сутність методів, що використовуються для вимірювання|виміру| нерівномірності розподілу доходів різних груп населення.

                 9.             Розкрити методичні основи розрахунку рівня і якості життя населення України.

            10.             Визначити відмінності в методиках розрахунку показників рівня та якості життя на макро- та мезорівні.

Rambler's Top100 Яндекс цитирования