2.1. Формування загальної стратегії управління активами та пасивами комерційного банку.

Специфіка фінансової діяльності комерційного банку полягає в тому, що він залучає тимчасово вільні грошові кошти з метою подальшого їх вкладення в активи, що забезпечують основний дохід банку. Цілком зрозуміло, що це вимагає неперервного планування фінансової діяльності банку з метою недопущення кризи ліквідності та платоспроможності, в разі якщо буде необхідно терміново вилучити частину активів для виконання взятих на себе зобов'язань. Планування є особливо важливим, коли банк бажає розвивати діяльність, збільшувати капітал та обсяги залучення коштів, розширювати філійну мережу тощо, оскільки в цьому разі частина активів може стати малоліквідною і виникає потреба у розширенні фінансової бази банку. З цієї точки зору надзвичайно важливим є процес розробки стратегії управління фінансовою діяльністю банку (або стратегії управління активами та пасивами).

Стратегія управління фінансовою діяльністю комерційного банку – це сукупність положень, що визначають основи управління діяльністю банку в сфері залучення коштів, формування капіталу, проведення активних операцій, надання торгово-посередницьких та інших послуг, з метою забезпечення довгострокового виживання та  розвитку банку.

В загальному вигляді процес розробки стратегії банку можна розглядати як балансування між обмеженими можливостями комерційного банку та можливостями, що зумовлені станом зовнішнього середовища. Багатоваріантність шляхів розвитку, які можуть бути обрані керівництвом банку зумовлює потребу в постійному аналізі інформації, що характеризує стан внутрішнього та зовнішнього середовища.

Оцінка зовнішнього середовища спирається на аналіз потреб ринку банківських послуг, технічних можливостей банківського бізнесу, наявності необхідної інфраструктури, впливу державних регулюючих органів, політики уряду щодо оподаткування тощо. Відзначимо, що починаючи з другої половини 90-х років дуже популярною стала концепція стратегічного управління, основним положенням якої є зосередження уваги керівництва (осіб, що приймають стратегічно важливі для організації рішення) саме на стані зовнішнього середовища, як не лише на класичній системі в якій балансують попит та пропозиція, але і як на потенційному джерелі принципово нових можливостей для розвитку діяльності банківської установи. Іншими словами, саме зовнішнє середовище здатне дати банку нові можливості для розвитку і забезпечити його необхідними ресурсами.

Оцінка внутрішнього середовища (оцінка ресурсів) банку повинна включати аналіз власного капіталу, внутрішніх джерел його збільшення, аналіз ресурсної бази, забезпеченості окремими видами активів, що створюють передумови для нормального функціонування банку, аналіз стану рівня кваліфікації банківського персоналу, якості менеджменту в цілому і фінансового менеджменту зокрема. З точки зору теорії стратегічного управління основним ресурсом організації є саме персонал, оскільки від нього залежать всі успіхи та невдачі будь-якої організації, в т.ч. комерційного банку

На підставі аналізу внутрішнього та зовнішнього середовища банку формуються цілі його розвитку – фінансові орієнтири та орієнтири організаційного розвитку, які витікають з оцінки майбутнього стану. Стратегічне планування та управління, в разі якщо воно базується на оцінці об'єктивних чинників, суттєво пом'якшує дію банківських ризиків і сприяє успішному розвитку банківського бізнесу.

Основною метою процесу управління активами і пасивами є максимізація або стабілізація розміру маржі управління банку за умови дотримання допустимого рівня ризику. Досвід економічно розвинених країн показує, що для досягнення вищевказаної мети банк може використовувати три прості стратегії управління:

1.     стратегію управління активами банку;

2.     стратегію управління пасивами банку;

3.     стратегію “управління фондами” (збалансований підхід до одночасного управління активами і пасивами).

Для більш повного розуміння сутності стратегії управління фінансовою діяльністю банку зупинимося на кожній з цих стратегій.

Стратегія управління активами.

Зробимо історичний екскурс в еволюційний розвиток цієї стратегії. Банки не завжди розглядали свої активи і пасиви в нерозривній єдності. До 60-х рр. ХХ століття банкіри більшою частиною сприймали джерела ресурсів (зобов’язання і власний капітал) як самодостатню систему. При такому підході до управління активами припускалося, що величина і види залучених банком депозитів та інших позичкових засобів, які він міг використати для формування портфелю ресурсів, зумовлені головним чином потребами клієнтів банку. Ключова сфера прийняття рішень керівництвом банка була пов’язана не з депозитами, а з активами. Банк не міг здійснювати контроль за залученням депозитів, тільки кредитний менеджмент приймав рішення про те, яким чином надавати обмежені обсяги наявного кредитного ресурсу і за яких умов.

Стратегія управління активами грунтувалася на тій ідеї, що більшу частину своїх потреб в ліквідних активах банк покривав за рахунок конвертації активів в готівку, як в процесі нормального погашення раніш виданих кредитів так і під час реалізації на ринку високоліквідних активів. Нажаль, банківський актив номер один – позики – не завжди є самоліквідовними, особливо якщо економіка знаходиться в стані глибокого спаду. В цих умовах необхідна реструктуризація деяких позик, що в підсумку призводить до необхідності пошуку нових джерел коштів для підтримки ресурсного портфелю банку. Однак є і прибуткові можливості кредитування: банк може видати деяку частину кредитів на тривалі терміни. Але такий крок, вимагає нових джерел фінансування, окрім традиційних ліквідних активів і короткострокових депозитів. 

Стратегія управління активами характеризується найменшою ризиковістю операцій (при існуванні певних ринкових умов його застосування) і меншою прибутковістю. У більшості випадків її використання має місце в невеликих банках, для яких приоритетним є абсолютна стабільність діяльності, тому забезпечення потреб у ліквідних коштах досягається шляхом управління існуючими активами.

Ця стратегія потребує виконання певних вимог до організації її проведення, а саме накопичення банком високоліквідних активів якими є якісний кредитно-інвестиційний портфель. При виникненні потреби в ліквідних коштах банк застосовує своє право власності при поверненні вкладених коштів, або реалізації на фондовому ринку цінних паперів. Наслідком таких операцій є поновлення запасів ліквідних коштів, до рівня попиту на них, однак, з паралельним зменшенням активу балансу банку та загальної його дохідності, а значить і доходів акціонерів (засновників).

Для успішної реалізації даної стратегії на ринку повинні скластися такі передумови:

· ринок має бути розвиненим з налагодженими звя´зками між можливими платоспроможними покупцями;

· ринок має утримувати певну сталість і стабільність цін на банківські активи і витримувати виплеск значних обсягів цінних паперів без різкого зниження цін на них;

· має  сформуватися постійна пропозиція на аналогічні активи, за сталими цінами і прибутковістю, стосовно вкладання коштів банком при проведенні зворотніх операцій і поновлення своїх активів.

Дана стратегія має й негативні сторони – вона не є дешевою в управлінні. До процесу управління додається необхідність визначення альтернативної вартості наявних активів. Крім того, продаж на ринку активів, у більшості випадків, тягне за собою необхідність збільшити витрати банка за користування послугами брокерських контор, посередницьких послуг інших банків і тим самим зменшує прибутковість банківської діяльності.

Стратегія управління пасивами.

На противагу попередньому підходу в управлінні ресурсами комерційного банку, цей підхід веде свій початок з кінця 60-х – початку 70-х років, коли за ініціативою великих банків, в якості джерела покриття потреб у ліквідних коштах почали застосовуватись позики на грошовому ринку. Швидке зростання величини процентних ставок і інтенсивна конкуренція на ринку ресурсів спонукали банкірів приділяти підвищену увагу пошуку нових джерел ресурсів, а також моніторінгу структури і вартості депозитів і недепозитних зобов’язань. Вони почали реструктуризувати джерела коштів в відповідності з певними, чітко заданими цілями:

· використати нові джерела, що мінімізують витрати на залучення ресурсів, які залишаються в розпорядженні банку і створюють умови для збільшення його прибутку і капіталу;

· обирати оптимальні пропорції між величинами депозитів, позичкових коштів і капіталу, що забезпечують заданий рівень стабільності фондів так, щоб банк міг дозволити собі тримати високоприбуткові активи, які звичайно вимагають інвестицій на більш тривалий термін за більш високого рівня ризику.

Положення даної стратегії грунтуються на тому, що банки можуть вирішити проблему ліквідності і формування відповідного портфелю ресурсів шляхом залучення додаткових коштів на фінансовому ринку. В широкому розумінні управління пасивними операціями являє собою діяльність, пов’язану із залученням коштів вкладників та інших кредиторів і визначенням оптимальної комбінації джерел коштів для даного банку. В більш вузькому розумінні управління пасивними операціями розглядають як дії, спрямовані на задоволення потреб в ліквідності шляхом активного пошуку позичкових коштів по мірі необхідності.

Теорія управління пасивами, що розвивається і що доповнить політику управління ліквідністю комерційних банків, грунтується на наступних двох твердженнях:.

1. комерційний банк може вирішувати проблему ліквідності шляхом залучення додаткових ресурсів, купуючи їх на ринку капіталу;

2. комерційний банк може забезпечити свою ліквідність, шляхом залучення коштів Центрального банку або банків-кореспондентів, а також позик, одержаних на світових фінансових ринках.

Метою стратегії управління пасивами було встановлення контролю за джерелами коштів аналогічного контролю за активами. Головною операцією такого стратегічного підходу в управлінні пасивами банку є отримання позики високоліквідних коштів у кількості, яка буде достатньою для повного покриття очікуваного обсягу кредитних операцій. Однак застосовують такий метод управління лише в тому разі, якщо на ринку виникає необхідність позбутися великого обсягу недохідних активів та вкладень.

Управління пасивами є характерним для великих комерційних банків, які за допомогою цього засобу можуть покривати навіть до 100% своїх потреб в ліквідних коштах. Отримання позик невеликим банком є досить ризиковим варіантом вирішення проблем нестачі ресурсів, але при ефективній організації таке ведення справ дає більш високий рівень очікуваних доходів, хоча ризиковість прямо пропорційно залежить від відсоткових ставок грошового ринку і можливості отримання кредиту.

Отримання позик окремим банком на ринку здійснюється за умов, коли не відомо чи буде достатньо насичена пропозиція ліквідних коштів, щоб операція по їх залученню пройшла за найменшими витратами, чи навпаки час її проведення співпаде з періодом, коли витрати будуть надмірними. Тому управління пасивами як метод формування ресурсних коштів банку є чутливим до зміни процентних ставок. Але дана стратегія дозволяє досягти гнучкості управління –  банк, виходячи з планів проведення активних операцій здійснює вибір джерела їх фінансування, максимального розміру витрат на їх залучення і строк залучення.

Головним важелем управління є ціни, в тому числі величина процентної ставки, і інші умови, що банк пропонує депозиторам і кредиторам, щоб забезпечити бажані обсяг, структуру і витрати фондів. В разі підвищення попиту на кредит, банк міг збільшити ставку, що пропонується по депозитам і позичковим коштам грошового ринку у порівнянні з конкурентами і отримати додаткові фонди. Банк, перенасичений фондами, але з прибутковими напрямками їхнього використання, міг зберегти свою депозитну ставку незмінної або навіть знизити. 

Стратегія управління фондами.

Поглиблення фінансових наслідків економічних криз і загострення конкуренції у 80-90-их роках ХХ сторіччя викликало гостру необхідність остаточного переходу від управління складовими балансу комерційного банку до системного підходу в управлінні активами і пасивами. Як наслідок впровадження нових інформаційних технологій управління був розроблений інтегральний підхід, який отримав назву стратегії управління фондами. Це значно більш збалансований підхід до управління активами та пасивами, в рамках якого виділяються наступні ключові завдання:

· для досягнення банком довгострокових і короткострокових цілей його керівництво повинно жорстко контролювати обсяг, структуру, надходження та вилучення як активів, так і пасивів;

· контроль керівництва за активами банку повинен координуватися з контролем над пасивами таким чином, щоб управління активами і пасивами було внутрішньо єдиним;

· ефективна координація управління повинна максимізувати різницю (спред) між прибутками банка по активам і витратами по зобов’язанням.

Концепція управління фондами ще не є поширеною на ринках, що розвиваються, в зв'язку з тим, що для них характерні обмеження доступу або переліку ліквідних (ринкових) фінансових активів, занадто високі резервні вимоги центрального банку, незначна і спрощена за структурою депозитна база. Разом з тим, зростає зацікавленість менеджменту банків стосовно планування і прогнозування грошових потоків.

Традиційна точка зору, що “весь прибуток банка виникає від позик і інвестицій”, поступилась місцем розумінню того, що банк продає цілий пакет фінансових послуг – кредитних, заощаджувальних, консалтингових тощо, і ціна кожної з них повинна покрити витрати банка по її наданню. Економія на витратах, отримана в результаті управління пасивною частиною балансу, може допомогти банку досягти його цільових орієнтирів (прибутковості) так, як і надходження доходів від управління активами.

Інтегральна стратегія, що включає методи розподілу і об’єднання джерел фондів для забезпечення більшої гнучкості діяльності і управління грунтується на наступних принципах:

1. встановлення найбільш перспективних напрямків розміщення активів та наступне їх дотримання з використанням стратегій управління активами і пасивами в якості інструменту;

2. управління активами і пасивами виходячи із впливу вже прийнятих управлінських рішень є лише засобом для досягнення мети організації;

3. управління активами і пасивами повинно забезпечити максимальний вклад у збільшення і збереження маржі банку або спреду (різниці) між прибуткам і витратами;

4. в управлінні портфелем активів і зобов’язань пріоритет повинен віддаватися виконанню рішень кредитного менеджменту, а залучення коштів, необхідних для обслуговування цих кредитів – це друге за важливістю завдання;

5. управління ризиками є надзвичайно важливим для керівництва банка завданням, що стоїть поряд з управлінням активами та пасивами.

Найбільша ефективність, при управлінні фондами, досягається при визначеному розмірі довгострокового попиту у ліквідних коштах, але його прогнозування не завжди є можливим. Комерційні банки можуть керуватися трьома методами розміщення ресурсів.

Метод загального фонду ресурсів, який базується на традиційному підході до оптимізації формування портфелю ресурсів за допомогою представлення всіх фондів банку в однорідній формі, немов би отриманих ними з єдиного джерела. Завданням керівництва за цим методом є визначення пріоритетів розміщення активів. Перевага даного підходу полягає в простоті практичного застосування при прийнятті управлінських рішень. Схематично цей засіб можна зобразити наступним чином.

        Малюнок 2. Модель загального фонду ресурсів банку.

В моделі загального фонду ресурсів для здійснення конкретної активної операції не має значення, з якого джерела надійшли ресурси, доки їхнє розміщення сприяє досягненню поставленої перед банком мети. Даний метод вимагає від керівництва банка одночасного дотримання принципів ліквідності та прибутковості. Тому ресурси розміщуються в таких видах активних операцій, які найбільш повно відповідають цим принципам. Розміщення ресурсів здійснюється  відповідно певних пріоритетів, призначення яких – допомогти керівництву оперативних відділів вирішити проблему поєднання ліквідності і прибутковості.

Першим етапом при визначенні структури розміщення коштів є встановлення їхньої частки, що виділяється в якості первинного резерву. Ця категорія активів носить функціональний характер і не фігурує в балансових звітах комерційних банків. Первинні резерви включають як обов’язкові резерви, що служать забезпеченням зобов’язань по вкладам, так і залишки наявних грошей, в обсягах достатніх, на думку керівництва банка, для повсякденних розрахунків.

Другим етапом розміщення коштів є створення, так званих, “некасових” ліквідних активів, що приносять дохід. Ці резерви включають високоліквідні прибуткові активи, що з мінімальною затримкою і незначним ризиком втрат можна перетворити в реальні ресурси. Дана група коштів має служити джерелом поповнення первинних резервів.

Третім етапом розміщення ресурсів за методом загального фонду ресурсів є формування портфеля кредитів. Після того як банк визначив розміри первинних і вторинних резервів, він може реалізовувати проекти надання позичок своїм клієнтам. Це найважливіший напрямок банківської діяльності, що приносить прибуток.

В останню чергу при розміщенні коштів визначається склад портфеля цінних паперів. Призначення портфеля інвестицій – приносити  банку прибуток і бути доповненням резерву другої черги по мірі наближення терміну погашення довгострокових цінних паперів.

Використання методу загального фонду засобів в управлінні активами дає банку широкі можливості вибору категорій активних операцій. При застосуванні цього методу вирішення дилеми “ліквідність-прибутковість” залежить від досвіду і інтуїції банківського керівництва.

Метод розподілу активів є альтернативою попередньому методу. У відповідності з ним керівництву банка слід розглядати конкретні джерела, за рахунок яких фінансуються основні засоби. При цьому керівництво має ретельно аналізувати співвідношення обсягів вкладів до запитання і обсягів ощадних і термінових вкладів, а також обсягів позик на грошовому ринку і загальної величини зобов’язань банку.

Вище відзначалося, що при підході до розміщення засобів з позицій загального фонду коштів надто багато уваги приділяється ліквідності і не враховуються відмінності вимог ліквідності по відношенню до вкладень до запитання, ощадних вкладень, строкових вкладень і основного капіталу. Цей недолік спричиняє скорочення норми прибутковості. З часом термінові і ощадні вклади, що вимагають меншої ліквідності, ніж вклади до запитання, зростають більш високими темпами. Метод розподілу активів, відомий також як засіб конверсії ресурсів, дозволяє подолати обмеженість методу загального фонду засобів. Модель розподілу активів встановлює, що розмір необхідних банку ліквідних коштів залежить від джерел залучення фондів. Схематично вона показана на наступному малюнку.

                  Малюнок 3. Модель розподілу активів.

Дана модель припускає створення декількох “ центрів прибутку” (“центрів ліквідності”) всередині самого банку, що використовуються для розміщення коштів, залучених банком з різних джерел. Ці структурні підрозділи часто називають “банками всередині банка”, оскільки розміщення коштів кожним з цих центрів здійснюється незалежно від розміщення коштів інших центрів. Іншими словами, в банку неначе існують відокремлені один від одного банк вкладів до запитання, банк ощадних вкладів, банк термінових вкладів і банк основного капіталу.

Після встановлення належності ресурсів до різноманітних центрів з точки зору їхньої ліквідності і прибутковості, керівництво банку визначає порядок їхнього розміщення кожним центром. 

Вклади до запитання вимагають самого високого покриття обов’язковими резервами і мають найвищу швидкість обертання, що досягає інколи 30 і навіть 50 оборотів на рік. Отже, значна частина ресурсів з центру вкладів до запитання буде направлена в резерви першої черги, частина вкладів до запитання, що залишилася буде розміщена здебільшого у вторинних резервах шляхом інвестування їх в короткострокові державні цінні папери, і тільки порівняно невелика сума буде направлена для надання позичок, головним чином в формі короткострокових кредитів.

Вимоги ліквідності для центрів ощадних вкладів і термінових вкладів трохи нижче, тому ресурси будуть розміщені більшою частиною в позичках і інвестиціях. Основний капітал майже не вимагає покриття ліквідними активами і використовується для вкладення в будинки і землю, а ресурси, що призначені для довгострокових кредитів і менш ліквідних цінних паперів використовуються для збільшення прибутків банку.

Головною перевагою розглядуваного методу є зменшення частки ліквідних активів і мобілізація додаткових ресурсів в позички і інвестиції, що веде до збільшення норми прибутку. Прибічники методу розподілу активів стверджують, що підвищення норми прибутку досягається усуненням надлишку ліквідних активів, що забезпечуються ощадними і терміновими вкладами.

Однак і цей метод має недоліки, що знижують його ефективність. Хоча в основу виділення різноманітних “прибуткових центрів” покладена швидкість обернення різноманітних типів вкладів, може не бути тісного зв’язку між швидкістю обернення вкладів певної групи і коливаннями загальної суми вкладів цієї групи. Практика показує, що частина коштів, внесених за вкладами до запитання, ніколи не буде вилучена і з впевненістю може бути інвестована в довгострокові високоприбуткові цінні папери. 

Другим недоліком цього методу є те, що він припускає незалежність джерел коштів від шляхів їх використання. Насправді це далеко не так. Але притягнення нових вкладів означає водночас зобов’язання банку задовольнити частину заявок на кредити з боку нових вкладників. Це означає, що частина нових вкладів має бути спрямована на кредитування власників цих вкладів. 

В своїй основі метод наукового управління базується на створенні, на базі сучасного програмного забезпечення, матиматично-статистичних моделей для прогнозуванні і опису руху грошових коштів і оптимізації їх дохідності, а також витрат по їх обслуговуванню в комерційному банку. Управління активами за допомогою наукових засобів і дослідження операцій припускає використання більш складних моделей і сучасного математичного апарату для аналізу складних взаємозв’язків між різноманітними статтями банківського балансу і звіту про прибутки і збитки.

Два методи, що були розглянуті раніше, зводяться до застосування найпростіших прийомів наукового управління для аналізу зв’язків між різноманітними статтями активу і пасиву. Вони вказують шляхи розміщення всіх доступних для інвестування коштів таким чином, щоб забезпечити достатню норму прибутку, здійснюючи операції в межах нормативів ліквідності, встановлених керівництвом банка або органами банківського контролю.

Більш складна методика припускає науковий підхід до рішення управлінських проблем з використанням прогресивних математичних засобів і ЕОМ для вивчення взаємодії елементів в складних моделях. Цей підхід вимагає визначення мети, встановлення зв’язків між різноманітними елементами проблеми, ідентифікації змінних, що контролюються (або не контролюються) керівництвом, оцінки можливої поведінки неконтрольованих змінних і виявлення тих внутрішніх і зовнішніх обмежень, що регламентують дії керівництва.

Метод наукового управління грунтується на вирішенні таких завдань:

· визначення суті проблеми;

· визначення варіантів її рішення;

· визначення найкращого варіанту вирішення проблеми.

 Одною з найбільш розповсюджених моделей, що використовується при застосуванні методу наукового управління є модель лінійного програмування, яка пов’язує проблему управління активами з проблемою управління пасивами, з урахуванням обмежень в відношенні як прибутковості операцій, так і ліквідності. При управлінні активами і в інших сферах діяльності керівництво комерційного банку може ефективно використати також і інші засоби наукового управління.

Модель лінійного програмування – це метод математичного моделювання, що демонструє взаємозв’язок різноманітних елементів прийняття рішень в стандартній математичній формі. Модель використовує один з стандартних обчислювальних засобів, наприклад, симплекс-метод, для визначення оптимального поєднання елементів, що підлягають контролю з боку особи, що приймає рішення.

Модель можна використати для перевірки чутливості цих рішень до змін економічної кон’юнктури або до помилок в прогнозах.

Звичайно, модель корисна і тим, що дозволяє використати перевагу швидкої обробки даних на комп’ютерах для узагальнення складних взаємодій великої кількості змінних. Однак на завершальній стадії аналізу керівництво банка повинно прийняти на себе відповідальність за формулювання моделі і за ті рішення, що грунтуються на отриманій завдяки, їй інформації.

Огляд загальних стратегій управління активами та пасивами  банку дозволяє перейти до вивчення підходів до формування стратегії банку на ринку цінних паперів, оскільки саме загальні стратегії визначають особливості стратегічних цілей та завдань в сфері здійснення операцій та надання послуг на фондовому ринку.   

2.1. Загальні підходи до розробки стратегії комерційного банку

на ринку цінних паперів.

Розробка загальної стратегії фінансової діяльності банку передбачає добір пріоритетів щодо управління окремими напрямками  банківської діяльності, в тому числі і щодо здійснення діяльності на ринку цінних паперів.

Дамо визначення стратегії на ринку цінних паперів як похідної від загальної стратегії розвитку комерційного банку.    

Стратегія банку на ринку цінних паперів - це довгостроковий якісно визначений напрямок розвитку діяльності банку в сфері здійснення професійної та непрофесійної діяльності банку на фондовому ринку, що стосується сфери, засобів і форми здійснення такої діяльності, системи взаємовідносин усередині банку, а також позиції банкуї в навколишньому середовищі (в т.ч. на фондовому ринку), і є невід'ємною складовою частиною загальної стратегії управління фінансовою діяльністю банку.

Процес розробки загальної стратегії був досить детально розглянутий в попередньому питанні, тому ми лише схематично зобразимо взаємозв'язки окремих елементів розробки стратегічного плану щодо здійснення операцій банку на ринку цінних паперів (мал.4).

 

Малюнок 4. Взаємодія функціональних підсистем управління банком при розробці стратегії банку на ринку цінних паперів.

В наведеній вище схемі стратегічне планування ми розуміємо як визначення перспективних фінансових завдань і розробку програми ефективних дій націлених на виконання поставлених завдань. Завдання – це задана в чітко визначених умовах (наприклад, в проблемній ситуації) мета діяльності, яка має бути досягнута шляхом впливу на існуючі умови згідно визначених процедур. Стратегічне планування здійснюється на підставі прийняття ключових стратегічних рішень, які в банку приймаються на рівні правління, ради директорів або на рівні іншого спеціального колегіального органу управління (наприклад, в АКБ “Український інноваційний банк” дані функції покладаються на  комітет з управління активами і пасивами до складу якого входять члени правління, казначей та головний бухгалтер банку, а також керівник служби внутрішнього аудиту банку).

Результат процесу стратегічного планування – це стратегічний план діяльності банку на ринку цінних паперів, який має вигляд набору рішень щодо здійснення окремих видів діяльності та контрольних показників, що визначають стан розвитку відповідних сегментів ринку, місце банку на ринку, очікувані фінансові результати від реалізації стратегічних рішень.

Важливим питанням є горизонт планування, тобто строк на який розробляється стратегічний план. В зарубіжній банківській практиці має місце розробка планів на строк до 50-70 років (в Industrial Bank of Japan), але найбільш поширеним горизонтом планування є 5-10 років. Особливості вітчизняної фінансової системи не дозволяють розробляти реальні плани на такий період і тому відносно реальним є горизонт планування від 1 до 3 років, при чому планове корегування стратегічного плану (його ревізію) доцільно здійснювати принаймні раз на квартал.

Стадія моделювання включає використання сукупності методів, технологій і інструментальних засобів для підготовки інформації, яка з високим ступенем надійності може переконати керівництво банку в ефективності реалізації запропонованих проектів і доцільності запропонованих дій, а також для оцінки поточного і прогнозного стану сукупності об'єктів управління. Відповідно під моделлю ми розуміємо матеріальний об'єкт або знакову систему, яка імітує структуру або функціонування об'єкту дослідження.

На практиці застосування моделювання діяльності банку на ринку цінних паперів дуже ускладнене через невизначеність стану ринку цінних паперів (ринок постійно рухається, при чому хаотично) та значну кількість інформаційно закритих конкурентів. Моделювати стан ринку і реакцію конкурентів на дії банку можливо за умови, що даний банк має стійкі зв'язки з конкурентами (тобто конкуренти по окремих операціях виступають і в якості партнерів), відносно значну кількість клієнтів, розвинену систему забезпечення зворотного зв'язку.

На практиці в вітчизняних банках застосовуються переважно імітаційні моделі оцінки поведінки (прикладом є рольові ігри) партнерів, споживачів банківських продуктів, конкурентів, потенційних конкурентів та регулюючих органів. Зазначені моделі є значною мірою суб'єктивними і тому широкого застосування вони не знаходять.

Розробкою і застосуванням математичних моделей поведінки контрагентів в різний час займалися спеціалісти АППБ “Аваль” та Дніпропетровської дирекції КБ “Приватбанк”, але через відсутність достовірних вихідних даних моделі не дозволяли передбачити відповідь конкурентів і ринку.  Таким чином, стадія моделювання набирає вигляд експертних оцінок керівництвом банку альтернатив розвитку діяльності банку на ринку цінних паперів, що може призводити до значних втрат в результаті прийняття неефективних (хибних) рішень. 

Стадія оперативного планування включає в себе визначення раціональних способів вирішення поточних фінансових, організаційних та операційних завдань з урахуванням необхідності досягнення перспективних фінансових цілей банку. Іншими словами оперативне планування фактично являє собою стадію реалізації стратегії шляхом складання тактичного плану діяльності керівниками операційних підрозділів банку.

Оперативне планування також виступає складовою частиною процесу оперативного управління діяльністю спеціалізованих відокремлених підрозділів банку і є проміжною стадією між організацією процесу діяльності та забезпеченням поточного контролю за дотриманням кількісних та якісних планових показників, характеризують виконання оперативного плану.

Ефективність оперативного планування на рівні підрозділів банку забезпечується шляхом добору висококваліфікованих керівників середньої ланки управління. Саме їх вміння оперативно реагувати на зміни стану “свого” сегменту ринку, вміння планувати дії значною мірою визначає вірогідність реалізації стратегічного плану. При цьому необхідно зазначити, що в окремих випадках оперативне планування вимагає втручання вищого керівництва, наприклад, в разі коли обсяг запланованих операції перевищує встановлені ліміти відповідальності керівництва нижчої та середньої ланки.

Моніторинг – збір інформації, що характеризує діяльність операційного підрозділу банку, а також стан цільового сегменту ринку.

Діагностика – оцінка відповідності поточних значень переметрів, що характеризують стан діяльність операційного підрозділу банку та  стан цільового сегменту ринку, плановим показникам на даний момент часу.

Фактично стадії моніторингу і діагностики реалізують важливу функцію управління – контроль. Як можна побачити на схемі, результати контрою використовуються на обох стадіях – стратегічного і оперативного планування. Більш детально про реалізацію даної функції йтиметься далі.

Після розгляду основних стадій розробки стратегічного плану безпосередньо перейдемо до аналізу простих стратегій управління здійсненням окремих видів діяльності комерційного банку на фондовому ринку. Для цього необхідно провести диференціацію та групування видів діяльності, які були перелічені в розділі 1 даної роботи.

Отже, види діяльності комерційного банку на ринку цінних паперів в залежності від економічного змісту можна розподілити на чотири групи: а) активні операції; б) пасивні операції; в) посередницькі операції; г) послуги.

 Схематично диференціація видів діяльності банку на фондовому ринку представлена на мал.5.

	- купівля продаж цінних паперів з метою формування власного портфелю цінних паперів; - вкладення коштів в дочірні компанії, з метою одержання контролю над ними.		- здійснення емісії пайових цінних паперів з метою збільшення статутного фонду; - здійснення емісії боргових цінних паперів з метою залучення коштів.		- здійснення комісійних операцій з купівлі-продажу цінних паперів; - здійснення операцій пов'язаних з розміщенням акцій емітентів цінних паперів (можливо клієнтів банку).		- депозитарна діяльність зберігача; - депозитарна діяльність реєстратора прав власності на цінні папери; - діяльність з управління інвестиційними фондами; - діяльність з довірчого управління цінними паперами третіх осіб; - консультаційна діяльність

 

Малюнок 5. Диференціація видів діяльності комерційного банку

на фондовому ринку.

Кожний із виділених на схемі блоків може бути об'єктом розробки простого стратегічного плану при чому сукупність таких планів складається в загальну стратегію банку на ринку цінних паперів.

2.3.  Розробка простих стратегій управління діяльністю банку

на ринку цінних паперів.

Дане питання присвячене висвітленню таких простих стратегій діяльності банку на ринку цінних паперів:

· стратегія здійснення інвестиційних операцій;

· стратегія в сфері збільшення власного капіталу;

· стратегія в сфері залучення коштів;

· стратегія в сфері здійснення посередницьких операцій;

· стратегія в сфері здійснення депозитарної діяльності;

· стратегія в сфері управління цінними паперами.

Почати розгляд даного питання доцільно з висвітлення підходів до здійснення видів діяльності пов'язаних із купівлею-продажем цінних паперів, а саме з інвестиційних операцій. Це пояснюється тим, що на молодому фондовому ринку інвестиційні операції класично є одним з найбільших джерел спекулятивних надприбутків торговців цінними паперами і в т.ч. комерційних банків. Крім того, даний вид діяльності в Україні до осені 1998 року привертав значну увагу банкірів і через можливість високодохідного вкладення коштів в декларовано безризикові державні цінні папери.

Отже, розпочнемо з розробки стратегії здійснення інвестиційних операцій. Одразу зазначимо, що за умови широкого розповсюдження в Україні стратегії управління фондами (або її окремих елементів) фінансування розвитку інвестиційної діяльності банку здійснюється переважно за залишковим принципом, виключаючи випадки цілеспрямованої інтеграції банку в промислово-фінансову групу та свідомої підтримки інтересів клієнта за рахунок захоплення контролю над конкурентом, постачальником тощо.

Для розробки відповідної простої стратегії керівництво банку має визначитися щодо:

1. мети здійснення інвестицій в цінні папери;

2. ліміту вкладень в цінні папери;

3. типу інвестиційної політики банку;

4. переліку видів цінних паперів, що включаються до портфелю цінних паперів банку;

5. добору ринків та способів придбання цінних паперів;

6. необхідності та напрямку змін в організаційній структурі та штаті спеціалізованого підрозділу.

Призначенням інвестиційних операцій може бути:

а) розширення і диверсифікація дохідної бази банку;

б) підвищення фінансової стійкості і зниження загального ризику банку за рахунок розширення видів діяльності, що здійснює банк;

в) забезпечення присутності банку на найбільш дінамічних сегментах фондового ринку, утримання ринкової ніші;

г) розширення клієнтської і ресурсної бази, видів послуг, що надаються клієнтам за допомогою здійснення операцій з цінними паперами;

д) посилення впливу на клієнтів (через контроль їхніх цінних паперів).

Часто прихованим мотивом інвестиційних операцій є прагнення розширити вплив банку, вивести його за рамки виключно банківської діяльності.

Особливим мотивом банків є зниження частки в активах коштів (готівка, залишки на коррахунках у центральному банку), що не приносять процентних доходів, і створення короткострокового портфеля інвестицій (наприклад, у державні цінні папери), адекватного за ліквідністю наявним коштам, але такого, що приносить прибуток.

Основними ж чинники, що впливають на масштаби інвестиційної діяльності банку та вибір інвестиційної політики є:

· етап життєвого циклу банку (етапи створення, швидкого росту, стійкого росту і стабілізації, уповільнення росту і поступового припинення діяльності). На першому й останньому етапах банк має найменш сприятливі можливості для інвестиційної діяльності;

· загальний тип поведінки і політики банку на ринку (консервативний, помірний або агресивний), види і масштабність цілей, що ставить перед собою банк, його спеціалізація;

· розміри банку і масштабність мережі його відділень (міжрегіональна або регіональна мережа);

· готовність банку йти на значні витрати, що не приносять прибутки в найближчому майбутньому (інвестиційні операції потребують дорогого ресурсного й інформаційного забезпечення).

Водночас інвестиційна діяльність пов'язана з окремими об'єктивними обмеженнями. По-перше, банку можуть бути невигідні довгострокові інвестиції, як це відбулося в 1998 р. (довгострокові інвестиції в ОВДП та акції до грудня того ж року знецінилися на 50-80%).

По-друге, банк для здійснення інвестиційних операцій повинен мати значні надлишки ліквідності, що пов'язане із самою природою інвестицій (трансформація короткострокових залучених ресурсів у більш тривалі вкладення), а також із величезними ризиками і часто неліквідністю самих інвестицій, характерної для українського фінансового ринку в минулому році.

По-третє, регулююча діяльність НБУ спрямована на обмеження ризиків і встановлення пріоритетних об'єктів розміщення ресурсів (створення резервів, ОВДП і т.д.).

Крім того,  НБУ має право установлювати додаткові кількісні обмеження на інвестиційні операції банків у виді економічних нормативів (норматив капіталу, норматив інвестування).

Виходячи з викладеного вище можна виділити такі типи інвестиційної політики банку залежно від чинників і обмежень, що впливають на інвестиційну діяльність банку:

· практична відсутність інвестицій, чекання більшої усталеності фінансового ринку в країні;

· консервативна політика;

· помірна політика;                         

· агресивна політика.

Відмінності варіантів банківського інвестиційної політики розглянуто в таблиці 12.

Таблиця 12. Варіанти інвестиційної політики комерційного банку.

Важливим параметром розробки стратегії інвестицій в цінні папери є визначення типу банківських інвестиційних портфелів. Структура інвестиційного портфеля відбиває інтереси інвесторів, а також консолідує в тій або іншій формі ризики по окремих цінних паперах. Це дозволяє розглядати портфель як цілісний об'єкт управління, що у свою чергу припускає:

· визначення задач, що постають перед портфелем у цілому;

· розробку і реалізацію стратегії і тактики виконання цих задач.

Тип портфеля - це його узагальнена характеристика з огляду на завдання, що постають перед ним. Окремими типами портфелів є такі:

Портфель росту. Такий портфель орієнтований на цінні папери, ринкова вартість яких швидко росте. Ціль портфеля росту - збільшення капіталу інвесторів; тому власникам портфеля відсотки й інші поточні прибутки, пов'язані з об'єктами інвестицій, дивіденди можуть виплачуватися в невеликому розмірі або взагалі не виплачуватися.

Портфель доходу. Мета формування такого портфеля - одержання високих поточних прибутків. Співвідношення стабільно виплачуваних рентних платежів, відсотка, дивідендів до ринкової вартості об'єктів інвестицій, що входять у такий портфель, вище середнього для ринку. Відповідно їхня ринкова вартість зростає набагато повільніше.

Портфель ризикового капіталу. Це портфель, що складається переважно з цінних паперів молодих компаній “агресивного” типу, що обрали стратегію швидкого розширення, або інших ризикованих об'єктів із неясною ринковою долею й оцінкою. По суті, це - спекулятивний портфель, його мета - одержати дуже високі прибутки, “побити” ринок за рахунок придбання активів, коли вони різко недооцінені. Якщо ж очікування не виправдаються (більш 80% молодих компаній розоряються), то результат вкладень у такий портфель - збитки.

Збалансований портфель. Складається частково з об'єктів інвестицій із ринковою ціною , що зростає швидко, частково - із високоприбуткових цінних паперів. У подібному портфелі можуть перебувати і високоризикові інвестиційні об'єкти. Перед даним портфелем ставиться мета збільшення капіталу й одержання високого прибутку, відповідно загальні ризики в такому портфелі надаються збалансованими.

Спеціалізований портфель. У ньому цінні папери об'єднані не загальним цільовим критерієм, а за такими критеріями як вид ризику, цінного паперу, галузева або регіональна приналежність тощо. Наприклад, можуть бути такі варіанти:

· портфель стабільного капіталу і прибутку;

· портфель короткострокових фондів (портфель, що складається  з короткострокових цінних паперів);

· портфель средньо- і довгострокових фондів із фіксованим прибутком (сформований з облігацій);

· регіональний або галузевий портфель (складається з цінних паперів однієї або декількох пов'язаних між собою галузей або з паперів емітентів, що знаходяться в одному регіоні);

· портфель іноземних цінних паперів.

При формуванні пасивних портфелів банк начебто пливе за течією. Прикладом пасивної політики може бути формування індексних портфелів (портфелі, у які входять ті ж самі цінні папери, на основі яких розраховується той або інший фондовий індекс). У цьому випадку ринкова вартість портфеля змінюється у напрямку зміни фондового індексу, мінімальні витрати на його аналітичну підтримку, на виплату комісійних брокерам. Інвестиції в цінні папери носять довгостроковий і диверсифікований характер.

Навпаки, активна інвестиційна політика передбачає детальний аналіз кон'юнктури ринку; велика спекулятивна складова; інвестиції не є довгостроковими; значні обороти по корегуванню структури портфеля; керуючий портфелем постійно приймає рішення, які мають “побити” ринок, а не йти за ним. Виграш досягається не стільки за рахунок диверсифікації портфеля, скільки за рахунок купівлі цінних паперів на нижніх точках поточних коливань курсової вартості і їх спаду на верхніх точках.

На структуру інвестицій (а отже і на структуру портфеля цінних паперів) впливає також спеціалізація банку, а саме такі його характеристики:

· чи є банк універсальним, чи має намір він бути присутнім на всіх сегментах ринку цінних паперів

· чи спеціалізується банк на операціях із визначеним видом цінних паперів (наприклад, із державними короткостроковими зобов'язаннями, валютними облігаціями тощо);

· чи існує галузева або регіональна спеціалізація банку (цінні папери визначеної галузі або регіону)

· чи спеціалізується банк на довгострокових або спекулятивних інвестиціях і тощо.

Відповідно спеціалізації, якщо вона визначена банком, у структурі інвестицій можуть створюватися:

· універсальні портфелі з багатьох видів цінних паперів;

· однорідні портфелі (акцій, облігацій, векселів і т.п.);

· галузеві і регіональні портфелі;

· спекулятивні портфелі або довго- і середньострокові портфелі інвестиційних вкладень.

Всю сукупність інвестицій в цінні папери доцільно поділити на прямі та портфельні інвестиції. Прямі інвестиції здійснюються з метою безпосереднього управління об'єктом інвестицій (підприємством, нерухомістю). Якщо прямі інвестиції мають форму вкладень у цінні папери, то, як правило, ними забезпечується контрольний пакет акцій або інша форми контрольної участі.

Портфельні (непрямі) інвестиції здійснюються у формі створення портфелів цінних паперів, що належать різноманітним емітентам і не забезпечують контрольну участь і пряме управління об'єктом інвестицій. Мета здійснення портфельних інвестицій (на відміну від прямих) - одержання прибутків від зростання курсової вартості портфеля, від генерованих портфелем стабільних грошових потоків (дивідендів, відсотків) при диверсифікації ризиків (прямі інвестиції, навпаки, пов'язані з концентрацією ризиків на один або мале число об'єктів).

Розглянемо види прямих інвестицій банку. Банк має право:

· інвестувати кошти у статутні фонди небанківських компаній (у тому числі з контрольною участю);

· засновувати небанківські інвестиційні інститути (інвестиційні фонди і компанії, торговці цінними паперами, інвестиційні консультанти);

· засновувати спеціалізовані депозитарні і клірингові інститути;

· засновувати організації, що є інституціональними інвесторами (страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, холдингові компанії і т.д.).                                   

Необхідно зазначити, що часто банки з метою приховати мету придбання акцій не афішують мету вкладення коштів в акції небанківських інститутів і тому начебто розчиняються в портфелі цінних паперів на продаж.

Розглянуті вище альтернативні цілі, завдання і окремі критерії відіграють визначльну роль у визначенні стратегії здійснення банком інвестицій на ринку цінних паперів. Підбиваючи підсумки розгляду особливостей формування даної простої стратегії зобразимо алгоритм цього процесу (мал. 5).

Контроль стану інвестиційного портфеля, що має місячну, квартальну і річну періодичність, спрямований на аналіз реалізації портфельних стратегій, прийнятих банком та на їхнє коригування. Контроль здійснюється по основних об'єктах і показниках, по яких планується портфель (обсяг портфеля, його структура, частка в активах банку, маржа по прибутках від інвестицій і відсотках по залучених грошових  ресурсах,  частка в прибутку банку, галузевий і регіональний розміри     портфеля,     частка     визначених     цінних    паперів   тощо).

Малюнок 5. Етапи розробки стратегії інвестиційних операцій

на ринку цінних паперів.

Водночас здійснюється оцінка портфеля в цілому, його прибутковості, ризику і ліквідності з погляду  цілей, поставлених банком.

Оцінка ризику і реакція керівництва банку на здійснення ризикових операцій з цінними паперами також обов'язково має бути відображена в стратегії банку. Класичний підхід до оцінки ризику полягає в ідентифікації ризиків притаманних операціям з цінними паперами, вибору моделі оцінки ризику і одного з альтернативних варіантів поведінки:

· свідоме уникнення ризику;

· управління ризиком (його обмеження);

· свідомий необмежений ризик при здійсненні операцій з цінними паперами.

Нас більше цікавитиме управління ризиком, оскільки підвищений ризик, як правило, пов'язується з вищою дохідністю операцій. Управління ризиком в свою чергу передбачає наявність альтернативних стратегій обмеження ризику, а саме:

· аналітична робота, спрямована на вибір інструментів і контрагентів, що інших рівних умов дозволяють обмежити ризик;

· створення резервів під знецінення цінних паперів в портфелі банку на продаж та на інвестиції;

· встановлення лімітів відповідальності для працівників фронт-офісу;

· використання фінансових інструментів для хеджування ризику;

· використання послуг спеціалізованих фінансових інститутів (страхових компаній, гарантійних установ) для страхування фінансових ризиків;

· самостійне проникнення в сфери діяльності, які є “генераторами” ризику (наприклад, участь в створенні інфраструктурних інститутів на фондовому ринку, яка забезпечує розумний контроль за їх діяльністю).

При розробці стратегії в сфері інвестиційних операцій керівництво банку виходячи з загальної стратегії розвитку має визначити альтернативний варіант реагування на ризики і в разі обрання управління ризиками визначити домінуючі підходи до їх мінімізації. Більш детально процес управління ризиками буде розглянуто в наступному розділі, адже оперативне реагування на ризик це прерогатива тактики. 

Стратегія здійснення банком інвестицій в цінні папери в найближчі роки буде відігравати визначну роль при формуванні загальної стратегії банку на ринку цінних паперів, оскільки саме ця компонента стратегічного плану здатна забезпечити значну частку надходжень або навпаки призвести до катастрофічних збитків.

Окремим питанням є організація вторинного обігу цінних паперів банку. Вторинний обіг може здійснюватися через торговців цінними паперами (на основі договорів комісії або доручення) та інвестиційні компанії (операції за власний рахунок, викуп цінних паперів у банка-емітента, оголошення і підтримка їхніх двосторонніх котирувань).                  

Вторинний ринок може організовуватися через такі сегменти, як фондова біржа, “телефонний” позабіржовий ринок, комп'ютерні позабіржові ринки (торгово-інформаційні системи). Крім того, банк може торгувати власними цінними паперами, що знаходяться в нього на балансі, через свій центральний офіс і філіальну мережу.                                     

Цілі банку на вторинному ринку при роботі з власними паперами:                          

· сприяння ліквідності цінних паперів;        

· підтримка курсу власних паперів;

· попередження  небажаних змін у структурі власності на банк;                 

· здійснення інвестиційних планів і планів участі в капіталі банку для його персоналу; 

· підготовка до реалізації великих пакетів акцій для значних інвесторів за попередньою домовленістю;

· створення резервів цінних паперів для обміну на конвертовані облігації і привілейовані акції.

Як правило стратегія банку щодо здійснення операцій з власними цінними паперами визначається на рівні або правління банку або зборів акціонерів банку.

Наступною ми розглянемо формування стратегії в сфері здійснення емісійної діяльності (в сфері збільшення власного капіталу за рахунок емісії акцій, в сфері залучення коштів).

Емісійні операції банку – це діяльність по випуску банком власних цінних паперів. Банк, що здійснює випуск цінних паперів, є емітентом. Цілями емісії цінних паперів можуть бути:

· залучення додаткових грошових ресурсів для розміщення їх в активах банку, оптимізація структури залучених коштів;       

· оформлення  організаційно-правового  статусу банку в якості акціонерного товариства і формування системи контролю – через володіння акціями, участь в органах керування (якщо до цього банк існував у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю);

· надання додаткових послуг клієнтам на основі випуску фондових інструментів, що обертаються на ринку, розширення можливостей інвестування в порівнянні з традиційними розрахунково-депозитарними операціями;

· сприяння зниженню неплатежів у господарстві на основі організації вексельних взаєморозрахунків (емісія фінансових векселів).

При здйсненні емісії цінних паперів банк має дотримуватися таких основних принципів:

· відповідність інтересам інвесторів - клієнтів банку за ризиком, прибутковістю і ліквідністю;

· відповідність інтересам банку по обсягах і термінах ресурсів, що залучаються, їх ціні в порівнянні з іншими видами грошових зобов'язань, по умовах оподатковування, витратах на розміщення, ризиках, що несе банк тощо;

· зв'язок з активами у формі цінних паперів (контроль за маржею між прибутками від інвестицій у фондові цінності і витратами на виплату відсотків і дивідендів, формування щодо замкнутого обігу коштів по залученню ресурсів на основі випуску цінних паперів і вкладенню їх у фондові інструменти);

· конструювання цінних паперів як фінансових продуктів, нових товарів, що сполучать стандартність з фінансовими інноваціями, здатністю до модифікації, індивідуальними якостями;

· плановий характер емісій (керування акумуляцією резервів банку у формі цінних паперів).

Комерційний банк може випускати акції, облігації, ощадні сертифікати, векселі, похідні цінні папери (опціони, ф'ючерсні контракти). У свою чергу існує багато різновидів зазначених цінних паперів (за формою існування - у вигляді документів або безготівкових записів, за термінами, за видом деномінації, іменні або на пред'явника, за можливістю обігу, за способами погашення тощо).

Тому, як і при плануванні портфельних інвестицій, виникає необхідність у розробці політики випуску цінних паперів, визначенні найбільш вигідного для банку співвідношення між акціонерним капіталом і притягнутими засобами (у межах нормативів достатності капіталу), між ресурсами, аккумулированными за рахунок випуску цінних паперів і кредитно-депозитних операцій. 

Необхідно також сформувати оптимальну структуру залучених в результаті емісії цінних паперів ресурсів, співвідношення їх за строками погашення, обіговості, пріоритетності зобов'язань тощо, а також з урахуванням структури власності і контролю над банком, видів інвесторів, з якими працює банк, характеру їхнього попиту.                                  

Для оцінки потенційного попиту на цінні папери використовуються анкети клієнтів або спеціально замовлені соціологічні дослідження, що проводяться серед потенційних інвесторів, що орієнтуються на той або інший сегмент фондового ринку. Цілями таких досліджень є:

· провести сегментацію попиту інвесторів;

· виявити їх конкретні фінансові й інші інтереси, інвестиційні чекання, відповідно до  яких можна конструювати нові цінні папери для конкретних груп інвесторів;

· оцінити імідж банку як емітенту;

· оцінити попит на раніше запропоновані цінні папери, результати маркетингової політики, рекламної кампанії тощо.

Стандартними цілями інвестування, що визначають попит на цінні папери, у стабільних ринкових економіках є:

· одержання відсотку (дивіденду);

· збереження капіталу;                       

· забезпечення приросту капіталу (на основі зpocтання курсової вартості цінних паперів).

В специфічних українських умовах система цілей інвесторів видозмінюються і виглядає в такий спосіб:

· збереження цілісності капіталу,                  

· придбання цінних паперів, що за умовами обігу можуть заміняти готівку (ощадні сертифікати на пред'явника),          

· розширення сфери впливу і перерозподіл власності,                               

· спекулятивна гра в умовах нестабільного ринку,                                      

· похідні цілі (страхування ризиків тощо).

Відповідно попит на цінні папери банку буде визначатися в кінцевому підсумку тим, наскільки параметри емісії будуть задовольняти зазначеним цілям.

Отже, стратегія в сфері здійснення емісійної діяльності повинна грунтуватися на проведенні поглибленого маркетингового дослідження потреб потенційних покупців фінансових продуктів. Разом з тим необхідно зазначити, що до різких змін в сфері емісійної діяльності приводять також і зростаючі вимоги до капіталізації комерційних банків, які висуваються Національним банком. Тому стратегія в сфері емісії цінних паперів повинна підпадати під ревізію керівництва у випадку:

а) появи нових вимог з боку регулюючих органів;

б) створення сприятливих умов для випуску і реалізації боргових цінних паперів (для чого необхідно постійно здійснювати моніторинг потреб клієнтів).  

Важливо відзначити, що ті банки, які у першому півріччі 1998 року здійснювали програми підвищення капіталізації за допомогою емісії акцій краще перенесли знецінення капіталу в результаті падіння курсу гривні.    

Що стосується розробки простих стратегій в сфері здійснення посередницьких операцій, депозитарної діяльності та управління цінними паперами, то розробка цих стратегій витікає із стратегії стосовно клієнтів. Це пояснюється тим, що вхідні бар'єри для вступу на ринок здійснення зазначених операцій для середнього банку є незначними і головне питання полягає в тому, чи зможе банк забезпечити мінімальну рентабельність (або окупність) цих операцій. На даний час в переважній більшості випадків діяльність пов'язана із наданням посередницьких, депозитарних послуг і послуг з управління цінними паперами здійснюється в разі, коли у банка вже існує клієнтська база, яка потребує оперативного надання таких послуг.

Великі банки часто йдуть на здійснення даних послуг навіть за умови сумнівної окупності для того, щоб забезпечити присутність на ринку, підняти свій корпоративний імідж або для залучення нових клієнтів через пропозицію їм складних комбінованих продуктів.

Основними критеріями для визначення перспектив надання клієнтам та розвитку вказаних вище послуг виступають:

а) конкурентноспроможність банку при наданні певних послуг;

б) привабливість клієнтів.

Прийняття рішень здійснюється на підставі матриці рішень (мал.6).

Малюнок 6. Матриця стратегій розвитку діяльності в сфері надання послуг виходячи з аналізу клієнтів.

В рамках матриці стратегій обирається оптимальний варіант розвитку діяльності в сфері надання послуг клієнтам банку. 

Вимоги щодо створення організаційно відокремлених підрозділів, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів дають можливість керівництву банку комбінувати окремі види діяльності в рамках одного спеціалізованого підрозділу. Наприклад, здійснення діяльності в сфері інвестиційних операцій (комерційна діяльність по цінних паперах) банку доцільно поєднати з комісійною діяльністю по цінних паперах та емісійною діяльністю, оскільки таке поєднання дає змогу зосередити в одному місці спеціалістів відповідної кваліфікації та уникнути додаткових витрат на утримання штату понад мінімально необхідний. Управління активами інвестиційних фондів з тих же причин може поєднуватися з довірчим управлінням активами клієнтів. Депозитарна діяльність (зберігача та реєстратора) також може бути поєднана в межах одного підрозділу.

Інший важливим моментом при розробці стратегії банку на ринку цінних паперів є врахування структури банку. Так, якщо йдеться про монобанк, то розробка простих стратегій суттєво спрощується і зводиться лише до визначення загальних напрямків діяльності, які підтримуються банком. В багатофілійному банку керівництво постає перед дилемою: операції будуть здійснюватися виключно головним банком, чи поширюватимуться і на мережу регіональних дирекцій та філій. За даних умов керівництво має приймати рішення виходячи з оцінок перспектив розвитку діяльності банку на регіональному ринку цінних паперів, фінансових результатів відповідних філій та наявності запитів на право здійснювати ті чи інші види діяльності на ринку цінних паперів з боку керівництва філій.     

2.4.  Формування і контроль за дотриманням стратегії

АТ “Укрінбанк” на ринку цінних паперів.

Розпочнемо розгляд даного питання із стислої характеристики ВАТ “Український інноваційний банк” (Укрінбанк).

Укрінбанк – один з перших комерційних банків незалежної України, який був створений 24 січня 1989 року. Засновниками Укрінбанку виступили Інститут надтвердих матеріалів АН України, Мінмонтажспецбуд, Трест “Центросталь-конструкція”, Укррада ВТВР тощо. Головний офіс Укрінбанку розташований в м. Київ, загальна кількість філій та безбалансових відділень за станом на серпень 1999 року становила 29.

На 5.01.99 року статутний фонд банку становив 15,2 млн.грн., акціонерний капітал – 62,3 млн.грн., сумарні обороти банку – 9,3 млрд.грн., прибуток банку до оподаткування – 2,05 млн.грн., чистий прибуток – 0,23 млн.грн., валюта балансу – 278 млн.грн.

За станом на 01.06.99 р. Укрінбанк здійснював діяльність на підставі ліцензії Національного банку України від 23 червня 1998 року №23. Ліцензія на здійснення банківський операцій містить всі пункти, які дають право банку працювати на ринку цінних паперів, а саме:

· вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб;

· емісія цінних паперів;

· купівля, продаж цінних паперів та операції з ними;

· управління грошовими коштами та цінними паперами за дорученням клієнтів;

· купівля, продаж державних цінних паперів та операції з ними.

Крім того, Укрінбанк отримав дозволи Міністерства фінансів України на здійснення діяльності по випуску і обігу цінних паперів (1992 р.), депозитарію інвестиційного фонду та інвестиційної компанії (1994 р.), дозволи ДКЦПФР на право ведення реєстрів власників іменних цінних паперів (1996 р.) та на здійснення депозитарної діяльності зберігача (1998).

У березні 1997 року за допомогою консультантів TACIS в системі банку за міжнародними стандартами було створено Казначейство, яке стало центральним підрозділом управління грошовими потоками банку. 

У 1997 році Укрінбанк було прийнято до Професійної асоціації реєстраторів та депозитаріїв (ПАРД), яка сприяє впровадженню професійних стандартів діяльності на фондовому ринку. Укрінбанк став одним із засновників першого на Україні депозитарія Міжрегіональний фондовий союз (МФС), що забезпечує міждепозитарні операції та клірингові розрахунки за угодами по цінних паперах.

При банку створено єдиний реєстр авальованих і доміцільованих векселів, що дає можливість клієнтам здійснювати операції по всій території України.

У жовтні 1997 року Укрінбанк отримав статус уповноваженого банку для роботи з нерезидентами на ринку державних цінних паперів України, що значно підвищило обсяги клієнтських заявок.

Наказом Міністерства фінансів від 9 грудня 1997 року “Про впровадження обігу казначейських векселів” Укрінбанк призначено уповноваженим банком з управління векселями Державного казначейства і розроблено “Порядок взаємодії та обміну інформацією” між Держказначейством, Укрінбанком та векселеутримувачем, який бажає погасити обов'язкові платежі до бюджету за допомогою казначейських векселів.

В 1998 році банк отримав статус агента Уряду з реструктуризації внутрішньої заборгованості – спільно з інвестиційним банком “Merill Lyinch” Укрінбанк взяв участь (як радник Мінфіну України) у проведенні реструктуризації внутрішньої заборгованості, що дало змогу успішно конвертувати ОВДП нерезидентів.

В 1998 році банк отримав замовлення на здійснення фінансового консалтингу від одного з найбільших підприємств хімічної промисловості України – концерну “Оріана” (50% акцій якого були передані в управління одному з найбільших акціонерів Укрінбанку – компанії “Shelton”).  

В річному звіті банку міститься чітке визначення стратегічної мети банку:

“Укрінбанк – український універсальний банк, який на даному етапі працює на внутрішньому ринку України. Свою конкурентну перевагу банк вбачає у створенні та впровадженні високоякісних фінансових послуг на внутрішньому та міжнародному ринках , виходячи з глибокого знання фінансових потреб українського суспільства.

Основною метою банку є зростання вартості банку. Для досягнення цієї мети перед банком стоять такі завдання:

· досягнення стабільної прибутковості банку з середнім рівнем рентабельності не нижче 20%;

· підвищення сукупного рейтингу банку;

· проведення структурної перебудови банку з метою спрощення та збільшення прозорості управління, наближення до клієнтів та повного задоволення їх попиту;

· розробка і впровадження системної політики банку, що відповідала б міжнародним стандартам.”

Укрінбанк є універсальним банком, який працює на ринках індивідуальних і корпоративних клієнтів, міжнародних ринках. Стратегія банку зумовлює відсутність спеціалізації. 

Серед клієнтів банку – насамперед підприємства, організації всіх форм власності, що належать до базових (переважно експортоорієнтованих) галузей народного господарства, які зацікавлені в сучасних міжнародних розрахунках та інших послугах, таких як кредитування, інвестування, конвертаційні операції, надійне розміщення тимчасово вільних гривневих і валютних коштів, операціях із цінними паперами тощо. На початок 1999 року по системі Укрінбанка було зафіксовано 18 341 клієнтів, в т.ч. резидентів – 17 844 (приватні нефінансові корпорації колективної власності – 6 381), нерезидентів – 427. 

Загальна стратегія управління фінансовою діяльністю Укрінбанку може бути визначена як стратегія управління фондами з використанням методу загального фонду ресурсів.

Для більш повного розуміння системи управління діяльністю банку на ринку цінних паперів оглянемо загальну структуру управління Укрінбанку (мал. 7).

			Підрозділи фронт -офісу
	Казначейство				Управління приватних клієнтів		Управління інвестиційних і структурованих фінансових продуктів
	Управління корпора-тивних  клієнтів				Управління банків-кореспондентів		Управління реєстратора і зберігача цінних паперів

(продовження на наступній сторінці)

(продовження)

			Підрозділи забезпечення діяльності
	Управління бухгалтерського обліку				Управління грошового обігу		Внутрішній аудит
	Бек-офіс				Управління розрахунків		Управління інформацій-них технологій
	Управління кредиту-вання та документарних операцій				Відділ персоналу		Управління справами
					Юридичне управління
							Управління платіжних систем і чеків